Вас ист дас, Римський клуб? 
 
Міжнародна організація, яка була утворена у 1968 році за ініціативою Ауреліо Паччеі. На той момент він був віце-президентом компанії „Оліветті” і членом адміністративної ради компанії „Фіат”. Його батько був італійським соціалістом, а сам він у 1930 році захистив докторську дисертацію по совдепівській Новій Економічній Політиці.
Серед тих, хто започатковував цей клуб, називають також британського професора фізичної хімії Олександра Кінга (цікаво, чи має він якесь відношення до войовничого адепта глобалізму Девіда Кінга?). Він же і очолив клуб після Паччеі.
Діяльність цього клубу, кількість членів якого не перевищувала і сотні, полягала в тому, щоби науковими методами спрогнозувати майбутні проблеми людства і, відповідно, виписати рецепт їх лікування.   
Так професор прикладної математики и кібернетики Масачусетського технологічного інституту Джей Форестер і його помічник Деннис Медоуз, які займалися компютерним моделюванням реальних процесів, створили декілька моделей глобального розвитку людства. Результати їх роботи значною мірою були використані у першому докладі Римського клубу - „Межі росту”. 
І майбутнє людства було обмальоване ними, м`яко кажучи, в досить похмурих тонах. Основні фактори, які загрожували його існуванню: 
а) неконтрольований ріст населення;
б) деградація навколишнього середовища;
в) виснаження природних ресурсів. 
 
Відповідно пропонувалося:
а) економічний розвиток звести до простого відтворення, себто, фактично заморозити його;
б) демографічні процеси взяти під жорсткий контроль. 
 
А інакше, попереджали автори звіту, сировинні ресурси Землі будуть вичерпані. Також прогнозувалась катастрофічна нестача продовольства.   
Наступними на цій комп’ютерно-футуристичній ниві від Римського клубу виступили німецький спеціаліст по системному аналізу Едуард Пестель і професор Клівлендського університету Михайло Месарович, серб за національністю.
„Людство на роздоріжжі” – другий доклад Римського клубу.
Мова в ньому йшла про те, що кінцевою метою будь-яких перебудов мусить бути зростання добробуту людей, що економіка малорозвинених країн мусить доганяти розвинені, і що останні мусять в своєму розвитку їх трохи зачекати, а бажано - ще й допомогти їм у цьому. Загалом, робився висновок, що „стихійний” розвиток національних економік є абсолютно нераціональним і пропонувалося введення планового керівництва економікою на глобальному рівні. 
В певному сенсі другий доклад можна вважати знаковим, оскільки в ньому піднімалося питання про необхідність якісної перебудови людської психології (що відмітив навіть Фромм). Я б сказав, що декларація нової парадигми – етичне вдосконалення людини, зміна поглядів на свої реальні потреби і тп – дещо нагадує мені отой катехізис будівника комунізму. Пам’ятаєте терміни: «прогрессивное человечество», «рабочий класс», «мировая общественность»? Коли читав Паччеі «Людські якості», то як в бровеносні семидесяті повернувся. Навіть стилістика однакова. 
  

... Розвинені країни, нарешті, зрозуміли - хоча і не до кінця, - що не в їх силах зупинити потужний рух за зміну існуючого світового порядку.

 

Переговори, що поширюються - це не просто діалог між окремими країнами: це діалог між різними структурами влади, і можливий він став якраз завдяки активному прагненню мільйонів простих людей світу до змін ".

Що цікаво: масові антиглобалістські демонстрації простих людей я хоча б по „ящику” бачив, а ось про вимоги мільйонів навести новий світовий порядок чути не приходилось. То що це за мільйони, про які говорить Паччеі? Де ця міфічна мірова обществєнность, яка підштовхує керівництво розвинених країн до обмеження суверенітету на користь нового світового порядку? В якому підпіллі вони переховуються?
Треба зауважити, що Паччеі не має ілюзій відносно егоїстичних, я б навіть сказав - чисто хуторянських намірів національних урядів дбати в першу чергу за своїх виборців, що, власне кажучи, вони й обіцяли останнім, беручи в свідки всіх святих від Діви Марії до Магомета включно.   

Звичайно, ті, хто стоять сьогодні у керма влади, вважали б за краще вирішувати свої внутрішні проблеми і задовольняти вимоги своїх народів без втрат для їх позицій на міжнародній арені.
 
Тому єдиний варіант – рішуче закінчувати з отим хуторянським світоглядом, бо „всі люди – то є браття на землі!”, - як сказав класик сучасного українського  стебалістичного реалізму. Дайош мірову комуну! 
 
Тепер так само поступово визріває і набуває реальних рис ідея необхідності відмови від принципу суверенності національної держави.
 
До речі, чи не можете ви пригадати, скільки разів, починаючи з недорозвиненого талонного соціалізму, нас просили трохи потерпіти, тимчасово затягнути пояси, свідомо піти на жертви?.. У мене таке враження, що я нічого іншого від будь-якого нового уряду і не чув. Бо кожний, хто при черговій зміні влади заповнював своїм відгодованим, відпочиваючим не ближче Середземного моря тілом інвентаризоване крісло в кабміні, починав з того, що урочисто-трагічним голосом пропонував мені знайти шило і продірявити ще одну дірочку на паску. І так мені вже ця мантра обридла! А тут ще оцей глобаліст Паччеі зі своїм „оптимізмом”... 
 

Людина повинна розумно керувати подіями, йти на жертви заради досягнення мети.
 
Ось це мені знайоме чи не з дитинства. Цікаво, на які жертви „ходив” сам Паччеі? Я маю на увазі не соціолога-футуриста марксистського розливу, а отого менеджера з світу реального капіталізму, який ходив п’ятого за авансом і двадцятого за получкою до віконечка каси „Оліветті” і „Фіата”? Плюс прогресивка, як передовику соцвиробництва? Він хоч тринадцяту зарплату на церкву віддавав? Чи все хтиво-матеріальне в сім`ю, а тільки красиві і умні ідеї на винос? Є у нього тези, під якими залюбки підпишеться любий відставний совдепівський парторг, як от: 
 

"... Головною метою" людської революції "є соціальна справедливість для нинішнього і майбутнього поколінь ... слід безумовно визнати примат справедливості над свободою ..."
 
А як же ж! Справедливість – всьо, свобода – нічто! Спєрва об родінє, а потом – о сєбє! Пєрвим дєлом – самальоти! Дайош чугуна по тонє на брата! 
А боротьба за екологію яка була непримирима? Хто ж не пам’ятає неубієнний  символ чорно-білого кіно радянської епохи – кіптяві труби на горизонті? Не в силах переплюнути своєю синтаїстською слиною оту недосяжну радянську екологічну височінь, Кіото не просто смалить бамбук взатяжку в сторонці, а може від заздрощів тупо відтяти собі оту сепуку начисто, - аж під самий корінь.   
Мда... Пам’ятаю, як трішечки позбавлені політичної свободи (а також нормальної їжі, одягу, житла тай загалом життя…) люто боролися за екологію пролетаріат в одному кутку камери і селянство по діагоналі, а між ногами у них плуталось прошарком оте класово недорозвинуте інтелігенство. Чисто, як торнадо зносила ота боротьба все на своєму шляху. І знаходилися в достатній кількості дресировані вчені, які підгавкували цій боротьбі, періодично відриваючи свої писки від мисочки з кормом і вилизуючи до блиску блюдечко для регалій. Моря без проблем висушували - просто в один історичний момент. Хто сьогодні буде шукати того вчоного, який в костюмі, прикупленому на партійній конференції в ГДР і в елегантній мадярській оправі авторитетно, від імені і по поручєнію, виносив науковий вирок Аралу? Ми ж своєю свободою тоді платили за це їх неконтрольоване право розмазувати професійно загостреним ножиком соціальну справедливість рівним шаром по одній шостій незатопленої території!    
Сьогодні на Бог-зна якій відстані від узбережжя Аралу у мертвій пустелі можна надибати висушені скелети корабликів, на яких ще не так давно в цьому морі рибу ловили. А трубу з отрутою в Байкал - слабо? А ну, на вскидку: скільки відсотків світових запасів чистої питної води зосереджено в озері Байкал? Що, не знаєте? Невже всім байдуже? Там, правда, і сьогодні «ефективні менеджери», які за шкалою Паччеі мусять прикласти руку до нового світового порядку, дбають за екологію з усіх сил, зливаючи прямо в Байкал целюлозні стоки. А сил у них ще в запасі...  
А оті річки поперек здорового глузду? А гербіциди-пестициди в сиру землю в неймовірних кількостях, достатніх для планомірного відтворення мутантів? Та й всі ці норільськи-маріуполі з тієї ж благословенної епохи, коли для екологічного майбутнього людства була стерилізована політична свобода.          
Тут же ось що цікаво: коли мова йде не про абстрактні мир і дружбу, а про конкретну ситуацію, то стає більш зрозуміло, кому пропонується якомога довше  походити з затягнутим поясом.   
Ось як бачить Паччеі глобально урівноважений підхід до економіки. 
 
   "Відверто жаль, що на одній планеті існують багата "Північ" і бідний "Південь". Але що трапиться, якщо відсталі країни наздоженуть розвинені? Проведемо простий уявний експеримент. Уявімо собі, що прямо зараз населення Китаю і Індії (а це вже більше 2 млрд чоловік) досягло життєвого рівня Сполучених Штатів за всіма показниками. Це означало б появу на планеті ще восьми таких гігантів, як США. Чи витримала б Земля таке навантаження, навіть якщо не брати до уваги зовнішньополітичних амбіцій нових супердержав..?” 

Але й тут пану Паччеї не варто так хвилюватися, тому що якщо десь автомобільні заводи появляються, то в іншому місці вони можуть і зникнути. Як от в Детройті. З чим ми детройтівчан і вітаємо. Ви за пару десятиліть з Америки повернулися в Африку. Але ж то тільки на користь світовій екології, правда? Поаплодуємо руїнам Детройту, там зараз відбувається цікавий цивілізаційний експеримент: 82% афроамериканців будують свою афроамерику.   
 
До речі, новому світовому уряду в допомогу потрібна і нова еліта. Паччеі вважає, що вона мусить складатися з менеджерів крупних корпорацій і вчених. Ну, щодо менеджерів крупних корпорацій, то це хлопці, без сумніву, з альтруїстичним менталітетом. Тільки і думають, як кого нагодувати і обігріти. Чи нагріти?.. Причому - в світових масштабах. Візьми хоч «Монсанто» чи «Дюпон»... Чи та ж „Брітіш Петролеум”, яка, як вияснилося після аварії в Мексиканській затоці, таки зекономила трохи за рахунок надійності своїх підводних конструкцій. Особисто я буду спати спокійно, коли цим менеджерам довірять керувати всім нашим земним світом аж до стратосфери включно. 
 
Взагалі-то „Дюпон” я згадав не просто так, а в контексті другого глобального псевдонаукового міфу – озонового. Та ідея зіграти в монопольну не пройшла, але все рівно треба мати уявлення про ментальність дегенератів, які претендують на світове панування. Пам’ятаєте розмови про озонову дірку над Антарктидою? Вчений Маріо Моліна висунув гіпотезу, що це через застосування фреонів ми маємо такий клопіт. З цих фреонів, які ми застосовуємо в аерозольних балончиках і холодильниках, під дією ультрафіолету вивільняються атоми хлору. А вже ось цей хлор, який по своїй гіперактивності не поступиться і самому Шуфричу, бомбить атоми озону. 
Відразу почалася потужна міжнародна діяльність по спасінню людства від смертельної ультрафіолетової загрози. Певним формалізованим етапом цієї боротьби став Монреальський Протокол 1987-го року по захисту озону, на якому 36 держав взяли на себе зобов’язання, обмежуючі застосування фреонів в промисловості. Ну, це, як то кажуть, їх особиста справа. Але у 1990 році у Лондоні відбулася конференція, на якій озонові активісти вже вирішили застосовувати певні примусові міри до тих країн, які не підписалися під Монреальським Протоколом. В переліку цих мір є і така надзвичайно дієва, як повне торгове ембарго.  
А тепер пару штрихів щодо практичної сторони питання. Процитую Михайла Сидорова. 
  

"Угода по фреонам викликало різку критику. Фахівці підрахували, що заміна ХФУ на інші холодоагенти підвищить вартість холодильних установок не менше ніж в десять разів. Авторитетне видання "Уолл-стріт джорнел" в червні 1990 року відзначало, що угода по фреонам в своєму закінченому вигляді "потрясе всю хімічну індустрію. В ній виживуть тільки найсильніші..." Всесвітня заборона на застосування ХФУ до 2005 року висмокче з світової економіки від 3 до 5 трильйонів доларів. Куди ж вони полетять? Чи не в озонову ж дірку.

Р.Мадуро і Р.Шауерхаммер у своїй книзі "Дірки в озонової загрозі" (1990) стверджували, що "озоносберігаюча політика" (заборона на фреони) інспірована власниками найбільших хімічних корпорацій - "Дюпон", "Імпіріел кемікл індастріз" (IСI) та інших з метою позбутися конкурентів і зміцнити своє монопольне становище на міжнародному ринку. Монреальський протокол, як уже говорилося, передбачає жорсткі санкції відносно тих, хто не перейшов на озонобезпечні технології, а "Дюпон" і "Імпіріел кемікл індастріз" монополізували виробництво обладнання для синтезу замінників фреонів».

"Уолл-стріт джорнел" повідомила, що у фінансуванні антифреонової кампанії в мас-медіа велику роль грав Фонд Макартура, керівник якого, Торнтон Бредшо, був членом Римського клубу, а один з активних "захисників озону", глава "Озон Трендз панел" Роберт Уотсон визнав , що його переконав у необхідності заборони фреонів високоставлений представник компанії "Дюпон" ... Ясно, що міф, як творча фантазія вченого, може принести відчутні плоди ... "


Щоби уявити собі масштаби фреонової загрози назвемо цифру – 100 тисяч тон. Саме стільки викидає в атмосферу людство. А тепер я вам нагадаю, що тільки один „...Норільськ викидає 2 млн тонн диоксиду сірки, 2 млн тонн оксиду міді, 19 млн тонн закису азоту та 44 тис. тонн свинцю”.
Ітак, в Норильську рахунок різноманітної отрути, яка попадає в атмосферу, йде на мільйони тон. Дійсно смертельної отрути. Скільки ж тоді цього добра вилітає в атмосферу з усіх труб Росії? А якщо з Україною в купі? А Європа? А весь світ? І що, це когось сильно турбує? Не помітно.
До речі, в процентному співвідношенні основними руйнівниками озону є метан і водень. Океани і болота постачають їх в неймовірних кількостях. Ніхто не хоче якось вирішити ще й цю «проблему»? 
І останній штрих. 
 Всі чули, що над Антарктидою у нас чи не постійна озонова дірка? Цю страшилку чули всі, тільки не всі знають, звідки у неї ноги ростуть.

 

«Цікаво, що спостереження за "озонової дірою" над Антарктидою велися з американської полярної станції Мак-Мердо, заснованої ще в 1956 році. Станція ця знаходиться якраз біля підніжжя діючого вулкана Еребус, що викидає в атмосферу над шостим континентом величезна кількість сполук хлору. Антропогенних же джерел ХФУ в Антарктиді, як відомо, немає».
 
То ж кожного разу, коли після свіжого грозового дощику будете розширювати грудну клітину, аби заповнити озонованим повітрям свої замурзані свинцевими вихлопами легені, не забувайте згадувати добрим словом наших екологічних самаритян з фірми „Дюпон”, бо це їх заслуга.  
       
А тепер щодо вчених, які, за Паччеі, також мусять стати тією новою елітою, на яку буде опиратися світовий уряд. Римський клуб, як пишуть, мав в своїх рядах не більше сотні вчених. Так, серед них були дійсно відомі і авторитетні науковці. Але ж і серед їх опонентів вчених зі світовим іменем було не менше. Варто згадати хоча б звернення до уряду США з пропозицією відмовитися від зобов’язань по кіотському протоколу, ініціатором якого був авторитетний вчений, колишній Президент Академії Наук США Ф. Зейтц. Якщо вірити інету, то під його зверненням поставили підпис понад 17 тисяч вчених і інженерів. 
В тому зверненні говориться: 

 

"Не існує жодних переконливих наукових доказів того, що антропогенний викид вуглекислого газу, метану або інших парникових газів викликає, або може в найближчому майбутньому викликати катастрофічну прогрівання атмосфери Землі і руйнування її клімату. Крім того, є істотні наукові свідоцтва, що показують, що збільшення концентрації діоксиду вуглецю в атмосфері призводить до позитивного впливу на природний приріст рослин і тварин в навколишньому середовищі Землі".
 
До речі, вже згадуваний семінар Російської АН 2004 року в своїх висновках під першим пунктом вказав, що 
 
"Кіотський протокол не має наукового обгрунтування".
 
То на підставі чого тоді національні уряди практично всі скопом підписують науково необґрунтовані і економічно невигідні міжнародні зобов’язання? Може, варто вже говорити про існування де-факто отієї глобальної закулісної сили, яка має важелі впливу практично на будь-який уряд, що вона, ця сила, й продемонструвала, загнавши всіх в Кіотське стійло? А надмірно демонізований малочисельний Римський клуб є не що інше, як ідеологічний супровід вже прийнятого стратегічного плану по легалізації цього світового уряду, про який, до речі, члени Римського клубу говорять, як про щось абсолютно логічне і неминуче. Так само, як про швидке зникання такого поняття, як національний суверенітет. 
І тут не треба великого розуму, щоби уявити собі і ті методи, і той напрямок, яким буде рухатися світова спільнота у випадку приходу до влади паччеістів-неомарксистів. Бо Оруела, сподіваюсь, всі читали. І абсолютно не важливо, яким воно буде в деталях, - наше тоталітарно-глобальне майбутнє. Головним є те, що люба колгоспно-казармена система приречена на деградацію. Як і будь-який її член – без різниці, по яку сторону „колючки” він знаходиться (що так дохідливо описав Довлатов) – на рабське існування. 
Чи можна цьому чинити опір? Як на мене, то це мусить бути просто громадянським обов’язком кожного, хто розуміє не жартівливість цієї проблеми. Особливо це стосується тих вчених, які ще не перейшли в табір толочко-кучерено-табачників, оскільки їх позиція, їх слово (на відміну від слова звичайного блогера) має ту формалізовану вагомість, з якою, з однієї сторони, мусить рахуватися сучасна бюрократична система, а з іншої – є певним аятом, що проблема, як мінімум, таки існує і має досить чіткі і загрозливі контури.    
Врешті-решт треба утямити, що всі ці путіни з берлусконЯми, як і працюючі на них паччеі з табачниками, часто-густо є по факту просто закомплексовані особи, вся „сила” яких полягає як в їх нелюдській жорстокості, так і в зустрічній перманентній кролячій готовності суспільства боятися, так би мовити, авансом. А це не достойно вільної людини. 
Якщо ж людина добровільно заганяє себе в клітку конформізму і страху, то з якого дива з такою людиною хтось буде рахуватися? 

Коментарі

Прокоментуйте першим

Повідомляти мене про
wpDiscuz