Цей текст є логічним продовженням теми, викладеної в нотатці «Дещо про очевидне» . Оскільки за час, що минув відтоді, в процесі обговорень озвучених тез щодо можливості та необхідності реалізації ідеї встановлення в Україні режиму реального народовладдя, я не почув жодних серйозних аргументів проти, то вирішив оформити та обґрунтувати вже не тільки вірогідну технологію змін суспільно-економічних відносин в нашій державі в еволюційний спосіб - через втілення нової конструкції державної влади на засадах концепції народовладдя в ситуації «тут і зараз», але й розширити її речами, котрі стосуються вже не стільки самої технології, як її ідеологічного підґрунтя, тобто носять вже характер доктрини.

По-суті, йдеться про практичну реалізацію встановлення реальної суб’єктності українського народу через ініціацію ним процесу створення принципово нової конструкції механізму здійснення влади на основі нових доктринальних підходів.

Текст розділений на дві частини – першої, вступної, з обґрунтуванням тез та ідей, котру можна пропустити без особливої втрати тим, кого таке не цікавить, та другої - з тезами та пропонованим сценарієм.

 

 

Частина 1

Перш за все, вважаю за потрібне одразу конкретизувати те, що я вважаю основним мотиваційним приводом, котрий взагалі надає сенс докладанню хоч якихось зусиль – не в загальному плані, а саме в плані функціонування нашої держави - чому ми, як певна спільнота людей, повинні щось там міняти в звичному плині нашого життя, змінювати речі та погляди, котрі стали вже традиційними.

Так от, дуже делікатно: основною причиною, котра породжує всі наступні за нею проблеми, я вважаю невідповідність наших уявлень та інструментарію, котрим ми послуговуємось (державою в тому числі) до тих актуальних завдань та викликів, котрі насправді стоять перед нашим суспільством.

Спробую окреслити ці завдання, ранжуючи їх від найпростіших до найскладніших:

- «внутрішні» завдання – ліквідація корумпованості та підвищення ефективності інституту держави, деолігархізація держави через створення якісно нової моделі політичних та економічних механізмів функціонування державної влади та національної економіки, реалізація основних засад української державності, викладених в «Декларації про державний суверенітет України» та Конституції України;

- «зовнішні» завдання на коротку та середню перспективу – нейтралізація впливу Росії, принципове вирішення питання проблемних територій (Крим та частина Донецької та Луганської областей);

- «зовнішні» завдання на середню та довгу перспективу – реалізація якісно іншої моделі співпраці з країнами Заходу та транснаціональними корпораціями;

- надзавдання – реалізувати на практиці якісно нову модель суспільства, базовану на принципах гармонійного співіснування суспільства та природного середовища.

Одразу зазначу, що такий поділ, звісно, досить умовний і необхідний тільки з метою хоч якогось структурування тих проблемних питань, одні з котрих є досить очевидними, а інші обговорюються тільки в досить вузьких колах, хоча всі вони надзвичайно тісно переплетені між собою.

Очевидно, що для найбільш об’єктивного аналізу таких взаємозв’язків доцільно досліджувати ці питання в динаміці, тобто в контексті процесів та середовищ, в котрих такі процеси зароджуються та відбуваються. Такий підхід передбачає, що при одночасній реалізації процесів в межах одного середовища перевагу завжди матимуть «довгі» процеси, навіть якщо «короткі» матимуть більшу енергетику – в підсумку довгі процеси завжди перемагають. Напевно, доречною для унаочнення цієї тези буде аналогія з феноменом «бабиного літа» - навіть якщо восени тиждень-другий стоятиме по-справжньому літня погода, на зміну пір року це не вплине – зима все одно настане.

 

Так от, в сенсі таких процесів наше суспільство перебуває під постійним впливом двох середовищ – потужним Західним світом, найповніше представленим англо-саксонськими країнами з політичними системами квазі-демократичного типу разом з транснаціональними корпораціями, та слабшим російським світом з політичною системою такого ж квазі-демократичного типу, але вже базованою на концепції державної деспотії.

Спільною рисою для обох цих середовищ є їхня колонізаторська природа, яка хоч і проявляється по-різному, але суті її не змінює - те, що Росія робить незграбно і досить бездарно, Захід навчився робити в більш елегантний та ефективний спосіб. Крім того, обидва ці середовища мають виразну від’ємну динаміку розвитку з тією тільки відмінністю, що якщо стосовно Росії можна говорити про прогресуючу загальну деградацію, то глобальний Захід, оперуючи найбільшими на планеті сукупними ресурсами, міцно застряг в стагнаційних процесах, що супроводжуються регулярними економічними та політичними кризами.

 

Що важливо: матеріальною основою існування обох цих середовищ є економічна модель визискувального типу, зорієнтована на отримання максимального прибутку та обмежувана лише браком ресурсів, що в стосунку до нас означає тільки одне – перш за все, Україна є потенційним донором для будь-кого з них. І не конче донором добровільним, адже будь-які кризи, котрі виникають в метрополіях, неодмінно вирішуватимуться в першу чергу за рахунок слабших.

 

Абсолютно не потребує доведення, що для захисту власних інтересів українське суспільство мусить мати і власну суверенну державу. І так само очевидним є те, що справжній суверенітет української держави концептуально протирічить інтересам Росії та економічно – інтересам Заходу.

В якості процесів вищесказане проявляється через наростаючу експансію російського бізнесу в український економічний простір та російської держави – в простір політичний та ментальний, причому ціла українська держава прямо оголошена не тільки як сфера інтересів держави російської, але й як її частина в контексті реалізації доктрини «російського світу».

 

Подібний процес експансії Заходу відносно України відбувається в дещо іншій площині – через нав’язування українському суспільству, котре не встигло ще вийти з парадигми посттоталітарної держави, фальшивих альтернатив – денаціоналізації через бездумну приватизацію та упослідження самого поняття інституту спільної власності, а також десоціалізації інституту держави, що в підсумку призвело до фактичної приватизації держави на користь обмеженої групи осіб, добре контрольованих ззовні.

По-суті, наша країна й надалі перебуває в процесі колоніальних взаємин в якості підлеглої сторони, тільки на цьому етапі історії відбувається заміщення одного колонізатора іншим.

Потрібно розуміти, що для того, щоб процес експансії міг відбутись в принципі, потрібні сприятливі для нього умови, найважливішою з котрих є пряме сприяння держави, в котру спрямована така експансія. Зворотнє твердження теж вірне: якщо інститут держави оберігає передовсім інтереси власного народу, загроза зовнішньої економічної та політичної експансії мінімальна.

 

Очевидно, що створення компрадорського політичного режиму і є тим інструментом, котрий був застосований відносно України з моменту проголошення її державного суверенітету. І якщо початково такий інструмент міг бути функціональним тільки за рахунок ідеологічної компоненти, тобто загальному прагненню суспільства якнайшвидше позбутись всього, що було пов’язане з колишнім радянським минулим та стати частиною багатого капіталістичного світу, то з часом, в міру поступового розчарування від того, що реалії виявились далекими від примітивних уявлень, неминуче повинна була розростись саме компонента корупційна, котра стала тим фактором, котрий сьогодні цементує весь український політикум.

 

З такої логіки випливає наступне: корумпованість інституту держави є явищем системним та таким, що не тільки задовольняє Захід та Росію, але й стимулюється ними. Мало того: ані Захід, ані Росія в своєму прагненні вирішити власні проблеми не відмовляться від штучної підтримки корупції в Україні. І якщо в благі наміри Росії вже не вірить ніхто, то адекватне відношення до Заходу вже теж не за горами.

Де в цій схемі місце українських олігархів? В безпосередньому контролі економіки держави в якості добре контрольованих представників глобальних гравців – жоден український олігарх не може вийти за межі усталених правил, а їхня суб’єктність в контексті глобальних процесів така ж умовна, як і суверенність України – фінансові ресурси олігархів, а в останній період навіть державних клерків середньої руки, виводяться за кордон під протекторат фінансово-правової системи Заходу.

 

Що таке твердження означає в контексті окреслених перед нами завдань? Тільки те, що потрібно розуміти, що жодне з цих завдань не може бути вирішене ізольовано одне від другого - ми маємо справу не з окремими фрагментами, а з цілісним та системним явищем, котре носить глобальний характер та відбувається як процес, котрий має глибоке історичне коріння та таку саму невизначено довгу перспективу.

Наше суспільство, фактично, має тільки два перспективні шляхи, котрі лежать цілком в площині відносин саме з Заходом: перший - це діяти в контексті доктрини західного світу, абсолютно прийнявши всі цінності цього світу та еволюціонуючи від стану держави-неофіта в статусі ресурсного придатку, поступово переймаючи цінності та традиції Заходу, але без практичної перспективи надолужити технологічне і цивілізаційне відставання від передових країн, і другий – як на мене, більш цікавий – це спробувати стати частиною Заходу в іншому статусі – в ролі держави реальної демократії з принципово відсутньою системною корупцією та системою влади, найбільш відповідною для реалізації інтересів та завдань українського народу, слугуючи для інших суспільств позитивним прикладом втілення концепції демократичної держави; тобто, змінити роль потенційного та перманентного аутсайдера на роль новатора та першопрохідця, створюючи якісно новий досвід функціонування держави – такий досвід, котрий міг би стати перспективним для вирішення проблем західної цивілізації. Тільки і всього…

 

Іншими словами: якщо вже ми стоїмо на порозі революційних перетворень, без котрих існування самої української держави неможливе, то діяти ми можемо традиційним шляхом, залишаючись в позиції донорів для сильніших держав, або шляхом глибших революційних перетворень, впроваджуючи модель державної влади, прогресивнішу та досконалішу від існуючих будь-де на сьогодні.

 

Мушу зізнатись, що один з цих двох варіантів я вважаю утопічним – і це саме варіант традиційного шляху з ніби-то передбачуваним сценарієм. Спробую це аргументувати: перший, традиційний сценарій – це сценарій класичної буржуазно-демократичної революції, котрий пройшли всі без винятку європейські країни за період з 18-го по 20-те століття. Всі ці революції відбувались далеко не одночасно з однієї тільки причини – процес революційних перетворень суспільно-економічних відносин виникає та реалізується виключно в сприятливому для нього середовищі. Немає сприятливого середовища – немає процесу. І, звісно, навпаки.

Тому давайте оцінимо українське середовище в контексті його придатності та готовності до революційних перетворень. Без рожевих окулярів та ідеологічних штампів, а просто стараючись максимально неупереджено дати самі собі оцінку на підставі виключно фактів, а не власних відчуттів. Сформулювати, так би мовити, простий набір ознак.

 

Отож: українське суспільство на момент проголошення державної незалежності в 1991 році являло собою продукт втілюваної в Радянському Союзі концепції т.зв. «радянської людини». Фактично, тоталітарною радянською державою методом репресій та пропаганди здійснювалась масштабна негативна селекція, що в підсумку звело до мінімуму відсоток людей, здатних до прояву соціальної активності, а носіїв справді демократичних цінностей та людей, котрі б розуміли природу демократії та механізми функціонування демократії як форми державної влади, просто фізично не залишилось.

Тобто, на момент проголошення України як демократичної держави самих українців, здатних до практичної реалізації такого типу держави, в природі практично не існувало. Натомість, чи не основною визначальною ознакою пересічного новоспеченого громадянина демократичної держави була ледь не вроджена здатність до адаптації в несприятливому соціальному середовищі на тлі уявлень про державу як необхідне зло, котре неминуче покарає кожного активного або просто такого, хто не підтримує одностайності думок чи поведінки. Мізерно мале колишнє дисидентське середовище, котре після 1991-го фрагментарно отримало можливість включитись в державотворчий процес, було більше пристосоване до деструктивної діяльності по відношенню до колишньої метрополії, ніж до конструктивної – стосовно власної держави.

 

З огляду на ці обставини, в тогочасному українському суспільстві уявлення про демократію були на рівні міфів – причому це стосувалось навіть академічного середовища, вихованого в традиціях радянських наукових догм.

Що могло бути реалізоване в такому середовищі? - та що завгодно, крім одного – таке середовище, через властивий йому патерналізм та відсутність справжньої громадянської пасіонарності, було неспроможним не тільки до творення власних конструктивних концепцій, але й до реалізації на практиці навіть основних правових засад демократичної держави, банально не розуміючи їх. Власне, природа ігнорування Основного Закону держави лежить саме в площині якостей суспільства, а не досконалості тексту Конституції, тому спроби вплинути на суспільні процеси через зміну тексту цього Закону є апріорі нікчемними. Як, втім, і намагання написати «зверху» для цілого суспільства т.зв. «суспільний договір» - це може бути цікава інтелектуальна робота, але без жодного практичного застосування.

 

Очевидним є і те, що таке середовище отак-от раптом, в один момент, змінити свої властивості не може – те, що набувалось протягом десятиліть та століть, формує надзвичайно стійкі моделі поведінки, котрі зазвичай еволюціонують внаслідок адаптації до існуючих умов. В такому випадку, основною мотивацією еволюції суспільних відносин є необхідність пристосування до об’єктивних обставин.

Що це означає в контексті пошуку можливостей впливу на актуальну суспільно-політичну ситуацію в Україні? Чи існують потенційні можливості конструктивного вирішення проблем суспільства та держави, котрі б мінімізували ризики соціальних заворушень та загрозу втрати нашого державного суверенітету?

 

На мою думку, так – в Україні склалась унікальна ситуація, котра не тільки уможливлює утворення нового типу здійснення влади, але й змушує нас до цього, роблячи інші варіанти розвитку подій в більшій чи меншій мірі негативними.

Я вважаю, що наше суспільство, в силу властивих йому якостей та об’єктивних умов – як внутрішніх, так і зовнішніх – перебуває в ситуації вимушеного вибору: наявні суб’єкти внутрішніх політичних процесів не здатні вивести країну зі стану перманентної кризи, мало того - ті кроки, які здійснює український політикум, виразно свідчать про те, що в нашій державі реалізуються механізми зовнішнього керування з одночасною деградацією інститутів державної влади. В сфері суспільно-економічних відносин розрив між багатими та бідними виріс до непристойних масштабів, що на тлі погіршення об’єктивних економічних показників та наростаючою міграцією українців за кордон не дає жодних підстав для оптимістичних прогнозів на найближче майбутнє.

 

Цілком очевидно, що нести політичну та кримінальну відповідальність за прорахунки чи злочини ніхто не збирається – всі зусилля політикуму будуть направлені не стільки на збереження статус-кво (що вже просто неможливо), а на спробу збереження приватних статків та недоторканності через протекторат Заходу або Росії, фактично віддавши останнім країну на пограбування; за браком власних позитивних сценаріїв український політикум реалізовуватиме сценарії зовнішні. Найгірше в такій ситуації те, що навіть, якщо чисто гіпотетично припустити наявність позитивного сценарію у політикуму, то це не дасть йому змоги реалізувати такий сценарій, оскільки весь без винятку український політикум повністю узалежнений від зовнішніх гравців – як через штучно створені державні боргові зобов’язання, так і через приватні пов’язання з зовнішніми фінансовими та економічними інституціями. Внутрішньої опори на власний народ політикум вже давно позбувся, успішно розмінявши її на особисте збагачення.

 

 

Частина 2

Доктрина формування нової конструкції державної влади в тезах

та концепція її реалізації

- Досвід найуспішніших держав західного світу, з найвищим рівнем розвитку економіки, науки та соціальних гарантій, свідчить про наступне - основною причиною успішного функціонування таких держав є не стільки досконалість їхніх систем державного управління, скільки рівень розвитку самого суспільства, котре виявляє власну суб’єктність за допомогою механізмів прямої демократії. При цьому номінально проголошена форма державного устрою не має жодного значення – буде це республіка чи конституційна монархія - на суть справи це не впливає.

 

- Західний парламентаризм, котрий свого часу зіграв безумовно позитивну роль в процесі переходу суспільно-економічних відносин від феодальних до капіталістичних, в сучасних умовах виявляє неспроможність протистояти іншим механізмам здійснення влади, котрі формуються під впливом не суспільства чи національних спільнот, а транснаціональних фінансово-промислових груп. Мало того: саме за посередництвом інститутів парламентаризму здійснюється сучасна грабіжницька політика всіх найбільших геополітичних суб’єктів.

 

Поясненням цьому феномену є те, що справжньою природою т.зв делегованої демократії або парламентаризму, є не здійснення демократичної форми правління, а формування правлячого класу в ненасильницький спосіб.

За свою суттю те, що прийнято вважати демократичними виборами, є процедурою добровільної відмови кожного громадянина від свого права на здійснення влади, тобто вибори – це процес зміни статусу громадянина на статус виборця, в результаті чого починає відбуватись неминучий процес відчуження громадянина від держави – замість громадянського суспільства виникає електорат. В розвинутих суспільствах недосконалість парламентаризму компенсується набутими демократичними традиціями, базованими на механізмах прямої демократії. Однак, судячи з перманентних економічних та політичних криз, котрі носять глобальний характер, цей компенсаторний механізм перестає бути достатнім для підтримування балансу влад.

 

- В умовах сучасної України досвід західних країн скопійований та повторений бути не може з двох, як мінімум, причин: відсутність в українському суспільстві загального розуміння основ функціонування демократичної держави та відвертої або прихованої протидії основних геополітичних суб’єктів.

 

- Український політикум та олігархи в умовах практично завершеного руйнування основних інститутів держави власної суб’єктності теж практично не мають та змушені діяти в якості компрадорського правлячого класу в контексті глобальних політичних та економічних процесів, реалізуючи сценарії зовнішнього управління українською державою. З цієї точки зору вони можуть протидіяти виключно фрагментованим та спорадичним громадським рухам чи дрібним політичним ініціативам, але не здатні до протидії масштабним політичним процесам.

 

- В українському суспільстві відсутня національна еліта, а окремі громадянські структури не виявляють здатності для об’єднання та утворення масштабних політичних проектів конструктивного плану. Відповідно, для активації енергії таких різновекторно спрямованих середовищ, потрібно застосовувати не метод монолітного об’єднання, а метод горизонтально-поєднаних структур, що діють в контексті реалізації спільного проекту на засадах вільної співучасті зі збереженням власної окремішності та незалежності. Якщо коротко, то таке середовище здатне цілком успішно діяти не за принципом «Давайте об’єднаємося», а за принципом «Давайте зробимо».

 

- Масштабний процес політичного реформування держави має шанс на успіх в наявній в Україні ситуації за умови, якщо замість інституту європейського розвинутого суспільства та квазі-демократичного механізму державної влади, в ролі двигуна процесів суспільно-економічних перетворень виступить суспільство з мінімально-розвинутими демократичними традиціями, але з реально демократичним механізмом державної влади.

 

- Традиційні уявлення про те, що механізм прямої демократії не може бути застосований до постійного управління державою через неможливість фізичної реалізації такої концепції має сенс тільки в одному випадку: якщо сама концепція держави передбачає наявність у такої держави окремої влади, тобто держава є самостійним джерелом фактичної влади. Якщо ж концептуально держава є не джерелом влади а інструментом реалізації волі суверену, в нашому випадку – народу, то жодного протиріччя не виникає: народ виявляє власну волю, а держава як механізм її реалізує. В такій концепції народ виконує функцію власника держави, являючи собою, по суті, політичну корпорацію, а гілки державної влади – оперативне щоденне управління цією власністю, діючи на підставі не владних повноважень, як зараз, а на підставі права на управління виключно в межах наданих сувереном компетенцій.

 

Коротко: концепція держави як влади повинна бути змінена на концепцію держави як адміністратора.

Дефініцію «народ є єдиним джерелом влади» можна скоротити до «народ є єдиною владою».

Виходячи з цих тез: в зв’язку з суб’єктними властивостями суспільства та об’єктивними обставинами, жодні позитивні зміни в нашій державі не можуть відбутись ні в контексті діяльності політичних партій, ні в контексті протестних рухів – перші на це банально неспроможні, а другі через деструктивну діяльність можуть знищити інститут держави, але не поліпшити його, тому діяти потрібно виключно в конструктивному напрямку, створюючи реальні для втілення альтернативи наявній системі влади.

 

Чи не єдиний, як на мене, оптимальний варіант конструктивного розвитку політичного процесу може лежати в площині реалізації наступних ідей:

 

1.Замість недієвих спроб об’єднати українське суспільство навколо політичних партій чи лідерів, суспільству потрібно запропонувати ідею солідарної дії, тобто створити процес, в котрому безпосередню участь можуть взяти абсолютно всі охочі та здатні, не вдаючись при цьому до утворення жодних штучних блоків, союзів, партій і т.д. В такому варіанті сам процес і стає об’єднавчим фактором, котрий мобілізує суспільство на спільну дію та структурує це суспільство природним чином. Власне, таким процесом може і повинен стати процес створення нової конструкції державної влади.

 

2. Процес утворення нової конструкції влади повинен опиратись не на розрізнені політичні сили чи громадянські організації, а на ціле суспільство одразу. Суспільство повинно не просто підтримувати процес, а бути його активним учасником – енергія протесту проти існуючого становища повинна використовуватись в конструктивному напрямку на створення нового, а не злам старого.

 

3.  Зміна способу здійснення державної влади – не разова політична акція і не може відбутись за наявних умов одномоментно в принципі. Така зміна є справою широкого суспільно-політичного процесу.

 

4.  Доцільність процесу утворення та функціонування нової системи здійснення державної влади полягає не тільки в створенні ефективного інституту державної влади, але передовсім – в створенні принципово іншого середовища, здатного стати університетом громадянина, тобто середовищем, здатним формувати інший тип суспільно-економічних відносин та інший тип політичної системи в державі.

 

5.  Нова конструкція влади повинна замінити собою цілий інститут парламентаризму як явища та взяти під свій контроль всі гілки державної влади без винятку. По-суті, це означатиме фактичну люстрацію абсолютно всього вітчизняного політикуму та зміну статусу олігархів, котрі, позбувшись механізму прямого впливу на політичні процеси, перейдуть в тимчасовий статус магнатів. Враховуючи, що практично всі економічні імперії олігархів існують за рахунок преференцій держави, питання деолігархізації та демонополізації української економіки може вирішуватись внаслідок природних економічних процесів, виходячи з принципу, що власність, незалежно від її форми, повинна використовуватись на благо народу.

 

6.  Процес утворення нової конструкції влади повинен бути абсолютно легітимним та масштабним, тому найдоцільніший спосіб його реалізації – два всеукраїнські референдуми.

 

Важливо: Саме так – не один, а два референдуми: На першому референдумі повинен бути легітимізований початок процесу, коли загальним волевиявленням започатковується сам напрямок руху до створення нової конструкції влади як альтернативи інституту парламентаризму, а різним суспільним та політичним структурам пропонується розробити та запропонувати власні варіанти такої конструкції. Всенародне волевиявлення, окрім легітимізації такого процесу, змінює ситуацію в політичній площині, де-факто нівелюючи вплив корумпованого політикуму. Другим референдумом, котрий може відбутись, для прикладу, через рік, суспільство повинно визначитись з прийнятним для нього варіантом, котрий підлягає втіленню у спосіб поступового перетікання владних повноважень від чинних гілок влади до нового інституту в міру зростання його функціональної спроможності.

Перед тим, як перейти до опису можливої технології реалізації пропонованої концепції, було б доцільно артикулювати моє власне бачення того, що я називаю новою конструкцією - просто як варіант, котрий може полегшити утворення інших візій. Отож:

 

Я не вважаю доцільним буквально перевертати все догори дригом в системі державної влади, навпаки – потрібно робити мінімальні зміни з максимальним ефектом. Що може дати такий ефект в сенсі передбачуваних змін?

Я вважаю, що це - фактичне утворення механізму формування та реалізації прямого волевиявлення кожного громадянина (апропо: тут дискусійним та перспективним може бути питання визначення рівня спроможності кожного громадянина до вирішення питань управління державою).

 

Фізично такий механізм може бути сформований за аналогією з системою місцевого самоврядування – громада/район/область/центр - але не на засадах поділу повноважень за рівнями, а на принципово інших засадах - право голосу існує виключно у кожного громадянина, а адміністративні рівні існують для постійного збору інформації в межах свого рівня та адміністрування процесу волевиявлення. По-суті, така система складатиметься з мільйонів громадян-суб’єктів влади, котрі отримуватимуть від адміністраторів повну та об’єктивну інформацію стосовно абсолютно всіх питань та проблем, котрі стосуються саме функціонування держави. До речі, наявні зараз громадянські активісти, організації та інші середовища, котрі виявляють свою фактичну дієздатність, опираючись безпосередньо на суспільство і є практично такою структурою, котра цілком успішно може виступати в ролі адміністратора суспільної влади.

 

Одразу ж зазначу, що вважаю конче необхідним перелік таких питань державної влади звести до необхідного мінімуму, передавши на місцевий рівень абсолютно все, що хоча б потенційно може бути вирішено на такому рівні.

Технологічно організувати процес інформування громадян та адміністрування їх волевиявлення в наш час не становить жодної проблеми, тим більше, якщо врахувати те, що потреба його здійснення виникатиме не щодня, а періодично, оскільки основною функцією нової конструкції в сенсі державного управління я вважаю реалізацію принципу незалежності гілок державної влади через повне їх унезалежнення одна від одної в спосіб прямого підпорядкування судової, законодавчої та виконавчої гілок новій конструкції.

Іншими словами, до такої конструкції повинні «перетекти» функції формування судової системи та Кабінету міністрів, а також функції ухвалення чи ветування Законів, прийнятих Верховною Радою, з можливістю її розпуску та формування нового складу у випадку її недієздатності.

В такому варіанті Верховна Рада залишається технічним законодавчим органом, котрий повинен формуватись з фахівців в галузі права, економіки, фінансів і т.п. та котрий повинен оцінюватись за його спроможністю до утворення гармонізованого законодавчого поля в межах завдань, визначених не політичними партіями, а безпосередньо громадянами.

 

Політичні партії й надалі матимуть змогу формувати власні ідеології та вести політичну боротьбу за можливість формувати фаховий склад Верховної Ради, тільки платити їм за «голоси» буде вже нікому, бо це просто не матиме жодного сенсу. Боюсь тільки, щоб з трьохсот п’ятдесяти партій не залишилось три з половиною)

Судова система, позбавлена адміністративного тиску з боку політичної системи, сформована та контрольована безпосередньо самими громадянами, матиме всі шанси на те, щоб вважатись максимально незалежною та користуватись рівнем довіри, недосяжним в сьогоднішніх умовах.

Можна продовжувати, але обмежусь вже висловленим.

 

 

Сценарій реалізації концепції

1-й етап

На даний момент відносна кількість українців, здатних до активного та усвідомленого прояву громадянської позиції, коливається в межах кількох десятих відсотка, що не робить можливим здійснення простих політичних акцій чи втілення інших проектів, котрі опираються на пряму підтримку вже оформленого сценарію і передбачають негайну його реалізацію.

За подібним зразком реалізовувались сценарії Майданів, але останні невдалі спроби політичних сил зробити подібне слід оцінювати як чіткий сигнал від суспільства, котрий свідчить не стільки про зниження його протестної активності, скільки про загальне небажання суспільства підтримувати деструктивні сценарії.

Трактувати це слід як позитивну тенденцію – суспільство дорослішає і чекає на конструктивні проекти та сценарії, котрі реалізовуватимуть не руйнівні, а творчі ідеї. Якщо ж механізм втілення таких ідей полягатиме не в активних діях, котрі вимагають певних матеріальних жертв та створюють певні ризики, а в легальному волевиявленні, котре, радше, потребує більше часу на ознайомлення з суттю вирішуваних питань, ніж на саму процедуру волевиявлення, то кількість пасіонаріїв має всі шанси зрости від десятих відсотка до десятків відсотків, що не тільки уможливить втілення сценарію, але й зробить таке втілення невідворотним.

Тому перший етап – це період, за котрий повинен створитись процес сприйняття або відторгнення концепції народовладдя в наявних громадянських та політичних середовищах.

Сприйняття концепції більшістю активних громадянських середовищ означатиме необхідність переходу до наступного етапу.

 

2-й етап

Безпосередня підготовка до проведення всеукраїнського референдуму, котра полягає в узгодженні єдиного тексту питання референдуму та ініціації збору необхідних підписів – 3 млн. з номінальних 36 мільйонів виборців в Україні. Голосу одного з десяти достатньо для того, щоб такий процес розпочався.

Як на мене, то доречним було б на референдум винести одне питання, сформульоване приблизно так:

 

Акт волевиявлення народу України

Виходячи з загроз, котрі становлять реальну небезпеку існуванню України як суверенної держави та українському народу як суверену власної держави в зв’язку з неспроможністю чинної політичної системи подолати актуальні загрози, котрі стоять перед нашою державою, народ України, реалізуючи своє право суверену – верховної влади в Українській державі, приймає рішення про створення конструкції найвищої державної влади на засадах безпосереднього народовладдя з підпорядкуванням всіх гілок державної влади новій конструкції.

Цим волевиявленням проголошується початок створення в Україні нової конструкції влади суверену та визначається дата проведення наступного всеукраїнського референдуму «___»______ ______ року, на котрому буде затверджений прийнятний для народу варіант такої конструкції.

«Чи підтримуєте Ви створення в Україні нової конструкції державної влади у відповідності до змісту статті 5 Конституції України, котра проголошує народ єдиним джерелом влади?»

 

             ТАК                                      НІ

 

Я вважаю, що деталізовувати третій та наступні етапи особливого сенсу немає: по-перше, людей з достатнім досвідом та креативним потенціалом, заангажованих в процес, буде цілком достатньо, але основне – це те, що весь такий процес є суцільним новаторством, котре за визначенням не повинно втискатись в якісь певні рамки. Такі процеси, виникаючи, починають жити власним життям – буквально як шлях, котрий відкриває не тільки нові перспективи перед тими, хто йде по ньому, але й змінює їх самих.

 

Замість епілогу:

Суспільство, котре перебуває в стані заціпеніння, такого собі ментального анабіозу, викликаного тотальним розчаруванням від того, що «все йде якось не так і жодного просвітку не видно», потребує, насправді, єдиного – простого руху. Не глобальних та монопольних ідей, котрі мали б заволодіти масами і створити чудо, не месії, котрий проголосить ці ідеї, чи лідера, котрий візьметься втілювати це все в життя під схвальні оплески чи обурливий свист – зовсім ні.

Наше суспільство потребує звичайного поступального руху в якнайширшому значенні цього слова. Руху, в котрому бере участь буквально кожен член суспільства в той чи інший спосіб, відчуваючи поряд всіх інших. Руху, як єдиної категорії, єдиної здатності живої матерії створювати якісно нове середовище для самої себе.

 

Тому: почніть рух – і ви створите середовище.

Створіть середовище – і ви отримаєте лідерів; а якщо повезе, то й власного месію, хоча тоді він нікому вже не буде потрібен.

Тільки і виключно в категорії руху може перебувати суспільство, що прагне розвиватись, бо цей світ поглинає кожного, хто зупинився.

І ще: не важливо, де ми знаходимось – важливо, куди рухаємось.

Ми можемо робити один за одним успішні кроки, але якщо напрямок був хибний, то фінал буде плачевний. І навпаки - навіть постійні невдачі при русі в правильному напрямку завжди створюють позитивний результат, тому правильна стратегія важливіша від правильної тактики.

Коли вам говоритимуть, що українське суспільство гірше від інших європейських народів і своєї держави мати не може в силу своїх природних недоліків, то реагуйте як хочете, але знайте одне – не буває однозначно поганих чи однозначно хороших народів, тому що в правильно організованому політичному процесі те, що раніше вважалось недоліком, може виявитись великою перевагою.

Коли хтось казатиме, що ми, як народ, ще не дозріли до власної держави, не готові до процесу державотворення, то знайте – в цьому світі ніхто і ніколи не буває до всього готовий. Просто приходить час вибирати між рухом та заціпенінням.

Коли хтось казатиме, що ми варті більшого, то теж знайте, що ця вартість визначається тільки в процесі руху – той, хто зупинився, не вартує нічого.

І наостанок:

Не стійте.

10.11.2018

Коментарі: 0

Залишити відповідь