Йдуть у вічність люди, які прожили неймовірно цікаве і героїчне життя. Йдуть тихо, залишаючись невідомими широкому загалу. І якщо інші народи з будь-якого найменшого поводу зроблять героїчну епопею, то ми навіть справжніх героїв обходимо мовчанням. Це не є правильно. Про одного з таких героїв подаю відому мені інформацію. Ця людина була членом нашої Білоцерківської Організації «Братства ОУН-УПА». Це – Сиченко Петро Миколайович, він же Мальчук Олекса Гаврилович, він же Саєнко Павло, а взагалі за своє життя він більше десяти разів змінював свої прізвища. 14 жовтня 2017 року йому сповнилося би 100 років з дня народження…   Сканувати 10

Посвідчення Братства воїнів УПА, привезене нами з Києва до Нальчика

                                    *         *         *

  Весною 2002 року в Київське Крайове Братство ОУН-УПА надійшов лист з міста Нальчика російської федерації від Січенка Петра Миколайовича з проханням відновити його членство в Братстві ОУН-УПА. Також він просив, щоби хто-небудь приїхав до нього особисто, тому що він хотів би розповісти про діяльність ОУН-УПА в Ставищенському і Білоцерківському районах в роки Другої Світової війни, учасником яких подій він був особисто. Голова Київського крайового Братства, Орест Васкул, доручив нашій організації ознайомитися з цією інформацією і при необхідності направити нашого представника в Нальчик. Доля випала виконувати це завдання мені і моїй дружині, Ользі Синякевич, також члену Білоцерківської Станиці ОУН-УПА. Отже, лист в Київське братство від Петра Сиченка мав такий зміст:   «Слава Ісус Христу! Україні Вічна Слава! Усім друзям і побратимам по боротьбі за Незалежність нашої України велике привітання і низький уклін від Сиченка Петра Миколайовича, він же Мальчук Олекса Гаврилович і ще приходилося не менше 10 прізвищ змінювати, щоби вижити протягом 40 років підпілля. Здоровя моє уже неважне, але я думаю, що Бог мене ще підтримає до того часу, до якого я його просив, коли ще сидів на шкільній парті, але вже був непримиримий ворог більшовицького комунізму за нищення нашої України. Певне, Бог залишив мене як свідка, щоб дожив до їх пропасті і засвідчив, що це за безлюдська влада, що створила штучний голодомор  в 1933р., репресії  в 1937 – 1938 роках. За це їм прийдеться відповідать перед Богом і людьми. Дуже добре було б, щоб ви прислали людину до мене, у мене є що розказати і є що передати…»      Другу і третю частини я наведу пізніше, так як вони стосуються уже самого Петра.   Приїхали ми в Нальчик (Кабардино-Балкарія) 28.08.2002 і перебували у гостях 7 днів. Кожного дня пан Петро розповідав про свій життєвий шлях, іноді повторюючи вже сказане. Розповідь була розлогою – про людей зі свого села, про школу, вчителів, Голодомор, німецьку та радянську окупації. Розповідь я нотував, також додатково він передав мені записані своєю рукою автобіографію та роздуми. Оскільки матеріалу дуже багато, то я розбив його на окремі частини:
  1. Дитинство.
  2. Фінська війна.
  3. Німецька окупація.
  4. На війні.
  5. Нальчик.
  6. Розвал імперії.
  7. Україна далеко.
  Отже, частина перша – «Дитинство».   Так доля розпорядилася, що народився майбутній оунівець Петро Сиченко 14 жовтня 1917 року в селі Попружна Ставищанського району Київської області. Справжнє ім’я при народженні – Олекса Гаврилович Мальчук. Оскільки мова йде про дитинство, то далі в тексті я буду називати його Олекса – так, як його називали в селі, школі і родині. Батько – Гаврило Микитович Мальчук, в 1917-1918 роках був сотником у війську Симона Петлюри. Брав участь в бою під Крутами, де був поранений і через 8 місяців помер. Мати – Оверкова Т. , була жорстоко побита німцями у 1943, що й стало причиною смерті. В сім’ї було вісім дітей: Танаська, Ганна, Антін і Олекса – наймолодший. Сім’я, як на ті часи, була середнього достатку. Проте мали вітряк, а батько будував хату на 6 кімнат, вже покрив бляхою але через смерть від ран не встиг докінчити. Добудовувала вже сама мати з великими труднощами. В біографії Олекса пише про себе:   «Я ріс буйний і паньканий тому що був самий менший і мене жаліли. От я пішов в школу, вчився добре, але поведінка у мене була погана. Я не любив своє оточення, своїх однолітків, боягузів, підлабузників а часом і донощиків. Я відрізнявся від них ростом, рухливістю, силою, а люди розповідають, що я був сам по собі гарним. Згадую, коли стали комуністи-большевики наступать на людей, котрі жили заможніше, їх стали агітувати, що Бога немає. Забрали  священика, Івана Піскуна, і розстріляли. В нашому селі закрили церкву і воно стало спустошеним, закинутим. Я на той час вчився у третьому класі. Одного разу мене вчителька вигнала з класу за те, що я був не згоден з тим, що вона говорила – «Бога нема!» Я вийшов з класу і пішов через дорогу на старий цвинтар, щоби мене не бачили сторонні люди; сів в кущах та й задумався: чого я росту такий неслухняний і вирішив трохи змінити свій характер. А між тим по моїй правій нозі стала повзти чорна кузька (жук), а на спині у неї – золотий хрест (тепер-то я знаю, що то був жук-хрестовик, але в той час я не знав). Коли я це побачив, мене наче осінило: я швидко скочив, завернув кузьку в папірець і не чекаючи перерви вбігаю в клас, вискакую на стіл де сидить вчителька і на весь голос кричу, щоби чули всі:   «Діти, не вірте вчителям, вони вас обманюють що Бога немає! Дивіться, кузочка – і та має на собі хреста! А це значить, що Бог є, але нас більшовики обманюють – церкву нашу закрили і священика забрали!..»   І сталося так, що всі класи збіглися на мій крик і учні стали дивуватися цьому чуду; прийшлося всіх розпустити додому. З тих пір я для сільських комуністів і комсомольців став як більмо в очах. А тим часом ця подія розійшлася далеко по селах та містечках і багато віруючих стали приходити в наше село і шукати  - де той учень живе, що бачив кузочку з хрестом. Мені приходилося багатьом пояснювати про цю подію. Після закінчення четвертого класу мені треба було йти в п’ятий, але мене не прийняли – дали «хорошу» характеристику…   Зроблю маленьке відхилення від розповіді про дитинство. Справа в тім, що ми в Нальчику були 7 днів і протягом цього періоду я дещо нотував, дещо запам’ятовував, а часом  читав спогади Сиченка, написані на окремих аркушах, зошитах, або витинки з газет і тому хоч дитячі роки не були головними у наших розмовах, але мені вони чомусь добре запам’яталися, наче я бачив це сам.   Отже, продовжимо спогади про дитинство. Як я вже писав, малий Петро був неслухняний, проте батько якось сказав своїй дружині: «Бережи Олексу, бо з нього будуть люди».   Якось ми сиділи за столом і мова зайшла про те, що він має здібності лікувати людей «від усяких болячок» (до нього дійсно приходили люди лікуватися, але це окрема розмова). Він подивився на ікону і став розповідати – немов би до себе,тихим голосом: «Коли я був зовсім малий, мав три – чотири роки, то в мене дуже боліла голова, і в голові крутилися яскраві колеса; так, що мені було страшно сидіти чи лежати в темноті. Потім це пройшло. А як підріс, то я став відчувати, що можу впливати на своїх однолітків. Одного разу ми йшли з мамою дорогою через поле, а на зустріч їде возом чоловік. Я й кажу мамі, що цей чоловік зараз заверне коней і поїде назад. Через кілька хвилин чоловік розвернув коней і поїхав у зворотній бік. Мати подивилася на мене, нічого не сказала і ми мовчки пішли далі. Мене здивувало, що мати нічого не сказала, навіть не здивувалася. А тим часом їде назустріч велосипедист. А велосипед в ті часи на селі було більше диво, аніж тепер машина. Я подивився на нього і кажу мамі, що цей велосипедист зараз впаде в канаву. І коли мама обернулася, то побачила, що він уже борсався з велосипедом в канаві. Тепер мама зреагувала дуже обурливо. Вона не просто вимовляла мені, а це було наче заклинання – «Олексо, щоби це ніколи більше не повторилося! Це – страшний гріх. Бог таких людей карає. Якщо у тебе є якась природна сила, то тримай її у собі і не показуй нікому… А якщо вже прийдеться, то захисти себе від злого духу» - і замовкла.   Ми пообідали, випили узвару. Перехрестилися, подякували Богові за обід, і Петро продовжив своє оповідання.   «…Як я продовжив навчання. В п’ятий клас мене не взяли, бо був сином куркуля, та й характеристика поведінки була поганою. Поступав в п’ятий клас школи Жидівські Греблі – не взяли. Тоді пішли до села Станіславщик, там був директор Ульян Дмитрович Лисицький. То й також спочатку відмовив, але коли мама занесла три гуся, три півня і дві качки, та ще й трохи масла, то це змусило директора мене взяти до школи, а мене змусило трохи порозумнішати – поведінка стала майже гарною. Проте характер як був впертий, так і залишився. В селі про мене тоді казали – «Куди чорт не долетить – туди Олекса добіжить!» Отак я доріс до 14 років. В 1931-1932 роках почався новий процес розкуркулення. Розкуркулили і нашу родину. Хату, покриту цинковою бляхою, відібрали під контору. Це відбувалося взимку і нас просто викинули на вулицю, а одяг і майно продавали «з молотка» - хто більше дасть, той і забирав. Але виходило так, що все найкраще попадало в руки тих, хто й розкуркулював. Коли справа дійшла до мого кожушка, я схопив його і став тікати. Сектим (головний по розкуркуленню) стріляв по мені три рази, але не попав. Але я, слава Богу, перезимував у теплому одязі. Ми поселилися в клуню, в стіні врізали вікно. Так дожили до весни. Почався 1932 рік, з ним – штучний голод. Так закінчилося моє щасливе дитинство…  

 *          *          *

Січенко

Коментарі

Прокоментуйте першим

Повідомляти мене про
wpDiscuz