Петро Сиченко: «Третій додатковий план здачі зерна державі не міг бути виконаний. Мама щось варила, але вгамувати голод тією їжею було неможливо. Лягаю голодним, спати не хочеться, по-дорослому розмірковую: що таке експлуатація? По вченому, це коли робітник працює на заводі, а власник платить йому гроші. А колективізація – коли всі працюють на своїй землі, а за роботу нараховують трудодні. А на той трудодень дають 0,5 кг зерна. Коли не було соціалізму, то красти і грабувати заборонялося, за це судили або били. Тепер можна пограбувати можна вдень, привселюдно, і це називається експропріація. І такий грабіж прописаний законом. А якщо ти хочеш захищати своє нажите добро, то ти вже ворог цілого народу, ти вже «контра»…
Отак цю всю нехитру совіцьку науку – «граб награбоване» – я переусвідомлював на своїй шкірі. Про це говорили люди вдома. А я періодично уявляв себе то Миколою Джерею, то Устимом Кармелюком. Згадую, за що боровся батько у війську Симона Петлюри. Ми, діти, в жорстоких реаліях радянської влади, стали швидко дорослими…

Одного разу, коли настав вечір, а мені в чергове не спалося, я вийшов на вулицю. В колгоспній конторі світилося. Я глянув у вікно – там радилося правління. І тут я замітив, що з хліву вибігло порося. Там відгороджували свиней для районного начальства, а дещо і собі брали. Ловити порося було дуже небезпечно, бо якщо почують, то можна і живим з тої затії не повернутися. Я взяв невеликий камінь і кинув у вікно – світло відразу погасло і все затихло (в той час ще досить часто нападали на колгоспи і сільради як організовані повстанці, так і окремі месники, то ж правління сиділо – чи лежало… – тихо).
А я, тим часом, зайнявся експропріацією. Тихенько відігнав порося за хлів, а там – до річки. Зловив його і приніс додому. Ми з сестрою зарізали його, порізали на невеликі шматки, заложили в кадібець і закопали далеко від хати. Це порося, фактично, і врятувало нас від голодної смерті.
Другого дня після цієї події наїхало в село з району багацько міліції, ціла машина. Обшукали все село, але, звісно, нічого не знайшли. Залишатися далі в селі не було ніякої рації, голодна смерть дивилася на мене і тягнула в яму. Я вирішив тікати з села.
Так, у 1933 році, я задерся на кришу вагону, а там людей – як бджіл у вулику. Дорогою нас декілька раз зганяли, але я знову залазив на наступний поїзд.
І от, через чотири дні такого подорожування, я вже опинився в Ленінграді. Я вмів доглядати за кіньми, то ж мене взяли на роботу возити хліб. Але я так ослаб і опух від голоду, що з цією роботою у мене не склалося.
Одна жінка, українка, сказала мені, щоби я не їв хліба, а натомість давала мені потрошку молока. На той момент я, фактично, став типовим безпритульним: ходив базаром і щось випрошував.
В 1934 році мене взяли на комісію і через воєнкомат направили в Першу ленінградську артилерійську школу. А далі – в 4-тий Туркестанський гвардійський полк на курси молодого красногвардійця».

* * *

Маленький відступ від основної теми.
В розмовах з Петром Сиченком пройшло два дні. Ми звикли до дідового розпорядку дня: вранці він годував своїх тварин, потім вже дума в про нас і себе. Полюбляв традиційну українську кухню – вареники, борщ, яєчню на салі. Потроху пив своє виноградне вино – в станці стояло дві бочки. На столі, зазвичай, стояв жбанець узвару.
Повів якось нас Петро на місцевий базар, де було безліч сирів на будь-який смак. Дорогою додому пан Петро в чергове нас здивував: заводить нас в тир, бере гвинтівку і без окулярів з п’яти пострілів вибиває 49 очок.

Одного разу ми перервали на якийсь час розповіді про минуле і Петро почав розпитувати про життя в Україні: про Братство ОУН-УПА, Народний Рух, політичні партії. Особливо його цікавили гіпотетичні майбутні президенти – Ющенко, Тимошенко і кум Ющенка – Порошенко.
Якось в процесі таких розмов про сьогодення він несподівано сказав:
- Два дні я вже не дзвонив Наталці… а так-то я кожен день з нею розмовляю, щоби почути рідну мову.
- А хто це? – запитала Оля.
- Наталка Шухевич, сестра Романа Шухевича.
Для нас це була повна несподіванка – зустріти в далекому Нальчику рідну сестру командира повстанського руху Романа Шухевича. Про зустріч з пані Наталкою то буде окреме оповідання – «Зустріч з Наталкою Шухевич в Балкарії».
Але – повернемося до спогадів.

* * *

Крім загальної військової муштри в Гвардійському полку, яка для сильного від природи Петра була не важкою, курсантам часто читали політзаняття. Одного разу доповідач сказав, що «хохли ледачі, погано працюють, крадуть і тому у них голод». Мовляв, і навіть помирають від голоду саме через свою ледачість.
Такої наруги над нашим багатостраждальним і працьовитим народом юний Олекса не стерпів.
- Це неправда! У нас є урожай і люди працюють, але комсомольці все забирають, тому й помирають люди!
За більшовицькими мірками це був страшний злочин – антирадянська агітація, і на Олексу відкрили карну справу. Врятувало його те, що він був неповнолітнім. Хоча зазвичай радянський «суд» це мало хвилювало, але в даному випадку судді не відправили юного підсудного в ГУЛАГ, а відправили додому зі словами: «Пусть сдохнєт с голоду…» Ось такий своєрідний прояв радянського «гуманізму».
Вдома, в колгоспі, Олексу призначили бригадиром, але голод і злидні змусили його покинути село. Він знову їде до Ленінграду, дорога ж бо була йому вже знайома.
По приїзду в Ленінград його основна «робота» - безпритульний. Після цілої низки митарств Олексу, врешті, призивають в армію. На той час він був кваліфікований водій 2-го класу і його направили в бронетанкову частину інструктором в полкову школу.
В грудні 1939р. почалася війна з Фінляндією. Олексу посилають на фронт, шофером бронемашини.

* * *

Петро Сиченко: «…Ця війна вразила мене своєю безглуздістю. А також – жорстокістю до своїх же солдатів з боку офіцерів радянської армії. Ми наступали на Кінгісепп. Все робилося виключно під тиском начальства, бо ми розуміли: це не наша війна, ми тут – окупанти. І це розуміння, ця спільність проявлялися в погляді, усмішці, в поведінці. Тому мене навіть не здивувало, коли до мене підійшов секретар комсомольської організації Андрій Тарасов і сказав:
- Мальчук, ты же не патриот советов. Ты ведь не думаешь защищать кровавую советскую власть? Не думай, что я поступил в комсомол из-за любви к этой власти. Просто мы должны узнать ее изнутри.
Згодом нас вже було четверо однодумців, які проміж себе говорили про все відкрито.
Загалом, фінська фійна – це була страшна бойня. Солдатів посилали шеренгами на дзоти, їх косили кулеметами; трупи лежали покотом, часто один на одному. Багато солдат були легко вдягнені і замерзали як бурульки на снігу, бо часто приходилося довго лежати, а хто підіймався – попадав під кулеметну чергу чи отримував кулю від фінського снайпера.

Фіни часто мінували трупи радянських солдат. Якось я їду, а на дорозі лежить труп червоного офіцера. Ми підійшли, а з кишені біліє листок: то, вочевидь, був лист від жінки, тому що прочитувалося слово «Дорогой…». Я вже хотів відтягнути труп на узбіччя, як замітив тоненький дріт. То ж об’їхав його і поїхав далі.
Особливо багато солдат гинуло і замерзало на лінії Манергейма. А морози тоді досягали до 53 градусів.
Можливо, я в тій бойні залишився живим тільки тому, що був добрим водієм і мене поставили підвозити продукти. Адже офіцери хотіли їсти не менш, ніж рядові солдати, то мене й тримали біля штабу.
Врешті, фінська війна закінчилася. Пишуть, що на тій війні було вбито 600 тисяч радянських військових, а фінів – в десять разів менше.
Нашу військову частину поповнили новобранцями і послали в Прибалтику. Тепер наша задча була – «звільняти» ту Прибалтику…

Я був у сьомій дивізії. Маршем пройшли в Ригу. Всім офіцерам дали латвійські гроші – лати, солдатам також дали по 2 лата. Нас шокувала кількість товарів і їх якість. Офіцери, якщо брали годинники і туфлі, то десятками. Буквально через тиждень все розкупили (а що й так забрали), і магазини стояли порожні, як у Союзі перед розвалом.
Що було там далі, я не знаю, тому що несподівану розв’язку отримав незначний епізод: коли ми ще тільки входили в Латвію, якийсь литовець вельми з того радів і весело сміявся. Я йому й кажу: «Чого ти, дурню, радієш? Дуже захотілося в колгосп?..» То, як виявилося, хтось таки на мене доніс.
Мене судили і дали п’ять років тюрми.

Далі – відвозять на станцію Сіверську і кидають за колючий дріт. В таборі нас стерегли НКВДисти з собаками. Там же, в таборі, постійно перебували 50 гестапівців. Що вони там робили – мені невідомо.
В таборі був суворий режим. Але з весною мене не покидала надія втекти звідти.
На Паску я підійшов до охоронця і попросив відпустити за кущі, бо дуже погано з животом. Там була недалеко річка і я втікав водою, біг до темної ночі. Я змерз… Потім добу перечекав, підсох, привів себе в порядок і вийшов до залізниці. А оскільки на мені була військова форма (бо не встигли змінити на табірну робу), то на мене не звертали увагу. Я сів на поїзд і доїхав до Києва, а звідтам – до сестри.
Через 10 днів на білоцерківщину приходять другі «визволителі», починається третій етап неволі. Ми знову були на своїй, українській, але – не вільній землі.

P.S. А через декілька днів в тому таборі всіх розстріляли НКВДисти, бо наближався фронт. Видно, Бог мене зберіг, щоби розповісти про ті часи.

 

Січенко-5 - 2

Коментарі

Прокоментуйте першим

Повідомляти мене про
wpDiscuz