Історія є умовно точною наукою до того моменту, поки вона констатує історичний факт, не даючи йому епітетів, що надавали б голому фактажу певного емоційного забарвлення. Військова перемога – це є доблесть чи злодійство? А це вже з якого боку барикад ту перемогу розглядати.

Зазвичай вважається, що перемога у бою на своїй території – це доблесть захисника, а на чужій – це ганьба загарбника. Проте московити гордяться будь-якою різаниною, влаштованою їхніми військами – хоч в Казані, хоч в Батурині. І ніяка толерантність, ніякий європейський гуманізм не здатні змінити їхню шкалу оцінки минулого. І нерозуміння цієї глибинної суті Росії, ставлення до московських правителів як до європейців – це є небезпечна помилка Європи, яка може дуже дорого коштувати всім, і самим європейцям зокрема.

І щоби ні у кого не виникало зайвих ілюзій щодо «гуманізму» московитської закваски, пан Лужков в своїй графоманській «поемі» чітко наніс на історичну карту бастіони наших ідеологічно-фронтових диспозицій: 

 

И вспомнят пусть про свой Батурин
Что Меншиков с землей сравнял.
Урок тот был весьма недурен
Его я с молодости знал. 

 

Так і хочеться запитати: що ж вам так тісно в кордонах своєї неосвоєної і необжитої безмежності?..  Ми також цей «урок» не забули, тому й не плекаємо сподівань на оздоровлення патологічно хворого на садизм імперського організму з центром в ординській Московії.

Немає в Московській історії правителя, який би був затаврований народом як кат – навіть за катування свого народу. І Іван Грозний, і Ленін, і Сталін  хоч і плавали в ріках крові, проте все одно – як тільки перепливали Стікс, виходили на берег і обтрушувалися від крові – відразу бронзовіли і застигали на постаменті російської історії як «великі». І всі жертви – без різниці щодо їх кількості: сотні тисяч, мільйони… – акуратно складалися в гекатомби, які на фоні хворобливої імперської величності в очах московітів  перетворювалися на дитячі іграшкові пірамідки…

Але навіть не те страшно, що в Російській історії фактори етики і здорового глузду відсутні як такі. Можливо, суцільні брехня та відбілювання садизму на сторінках російської історії (без заперечення самого садизму як інструменту реальної політики) і допомагає вижити цьому монстру.

А страшно те, що багато українців досі розглядають московські історичні постаті через рудиментарну кремлівську світоглядну призму. Що й досі на адресу тих же Боголюбського, Жукова чи Суворова застосовують займенники «ми», «наш»… Між тим, якщо до будь-якого російського воєначальника і можна застосувати оце «наш», то тільки як визначення – НАШ КАТ.

То ж давайте розглянемо результати мілітарної діяльності на теренах України одного з найвідоміших полководців, що прославився виключно своїми жорстокими поліцейськими функціями по всій Європі – Суворова.   

Полководець Суворов: як до нього ставитися українцям? Яку пам'ять залишив він на нашій землі?  

В більшості матеріалів О. Суворов подається як видатний російський воєначальник. Але по суті - це один з провідників російської колоніальної політики, завойовник і поневолювач України, Польщі, Фінляндії та інших країн. На їх землі він приходив як типовий московит, тобто – окупант і варвар, нищачи культуру, економіку і традиційний побут поневолених народів.

В цьому контексті варто окремо згадати польське повстання 1794 року під проводом Костюшко, придушене з замежною навіть для московитів жорстокістю. Різанині цивільних в передмісті Варшави, містечку Празі, присвячена карикатура британця Ісаака Крукшенка. Вельми красномовним є текст, вкладений автором в уста умовного Суворова, який звітує цариці:   

 

«Отже, моя царствена Пані, я повною мірою виконав Ваше ласкаве материнське доручення до заблудлого народу Польщі і приніс Вам десять тисяч голів, дбайливо відокремлених від тіл наступного дня ПІСЛЯ капітуляції».

 

 

 Згадує Лев Энгельгардт, який брав участь у каральній експедиції Суворова:

 

«До самой Вислы на всяком шагу видны были всякого звания умерщвлённые, а на берегу оной навалены были груды тел убитых и умирающих: воинов, жителей, монахов, женщин, ребят. При виде всего того сердце человека замирает, а взоры мерзятся таким позорищем… умерщвлённых жителей было несчётно».

 

І навіть у Пушкіна є рядки, які навряд чи прописані в шкільній програмі:

 

«…И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
Когда в кровавый прах топтали
Красу Костюшкиных знамен».

 

Тут треба зауважити, що фраза про «Младенцев Праги» - то не є така собі вільна поетична гіпербола, як це стараються зараз видати окремі московитські ідеологи. Пушкін простою і доступною мовою описав те, про що розповідали суворівські «чудо-богатирі», коли повернулися в орденах, медалях і крові з цієї чергової поліцейсько-каральної експедиції. А ілюстрацією до його поетичного опису можна застосувати графіку Александра Орловського із циклу  «Різанина у Празі». 

 

 

Напевне, для багатьох росіян, що дбайливо культивують у своїх головах химери московського міфу про «вікову дружбу трьох народів» буде несподіванкою, що в тому повстанні проти Росії активно воювали білоруси. Правда, вони тоді ще не знали, що є «братами» московитам; власне, вони тоді ще навіть не знали, що вони – «білоруси». А були вони литвинами, цивілізованим європейським народом, користувалися ще не забороненою «братами» латиницею і такою недосяжною навіть сьогодні для росіян абстракцією, як магдебургське право.  

Наведемо слова історика Володимира Орлова, проголошені ним під час святкування 264-тої річниці народження Тадеуша Костюшко. Для більшої дохідливості процитуємо тією мовою, якою вони були озвучені:     

 

«Ганьба сённяшняй уладзе, што імем карніка Суворава ў нашай краіне па-ранейшаму называюцца дзясяткі вуліц… Прыйдзе час, калі Касцюшка будзе афіцыйна лічыцца нашым нацыянальным героем».

 

Так що, як бачимо, московити всюди залишили криваві сліди своєї окупації і у всіх без винятку сусідів до Москви є питання. Напевне, не за горами той час, коли наші справжні брати-литвини висунуть московитам свій рахунок.  

Так що ота «спільна колиска», якщо й існує – то виключно в уяві отого недоколиханого «старшого брата». Та й то – у вигляді ярма.

Але – повернімося до суворовських «подвигів» безпосередньо тут, в Україні. 
Знищивши Запорізьку Січ, Катерина-II заходилася колонізувати південь України: виводити все, що залишилося від нашої державності, українських вольностей і просто тих порядків, які відрізнялися від російських. Спершу цю політику провадив гр. Рум’янцев, але його дії видалися імператриці не надто ефективними, і рескриптом від 10.11.1792р. командуючим всіх військ на півдні вона призначає Суворова, ставлячи перед ним завдання ізолювати Україну, Придністров’я і Крим від виходу до Середземного моря. Це означало ізоляцію України від віковічних ринків збуту своїх товарів. Новим рескриптом,  23.11., цариця висловлює впевненість, що генерал в регіоні “искоренит всякое покушение как изнутри, так и со стороны неприятеля”; всі господарські питання, по можливості, вирішить за рахунок регіону і забезпечить веслувальний флот матросами з числа козаків. 
 
У війську Суворова було понад 40 000 вояків, окрім того – 11 881 в козачих частинах та 28 556 коней. Дислокувалися вони в усіх торгових центрах півдня України. Наслідком блокади експорту зернових стало різке падіння ціни на нього, чим скористалася колоніальна адміністрація, скупивши 358 862 чверті пшениці (1 чверть – близько 200 кг.), 34 593 чверті крупів, 52 221 вівса, 4 888 ячменю. Яких збитків зазнав виробник можна судити по цінах: чверть борошна у нас не перевищувала 3 руб., вівса – 1,5 руб., в той час як у Росії відповідно 10 і 4 рубля.   
 
В Туреччині ціни підскочили до 14 руб. 10 коп. сріблом за чверть. Суворов доповідав у С.- Петербург, що султан під страхом смерті заборонив приватним особам скуповувати зерно. 
 
Таким чином південноукраїнський ринок, що традиційно орієнтувався на Середземномор’я, було насильницьки переорієнтовано на Росію, і наш край на довгі роки став її сировинним придатком. А за даними французького мандрівника Шардена, раніше з України щороку вивозилося до 1500 кораблів зерна в Геную та Венецію, 1000 – в Туреччину. Натомість завозилися тканини, метал. Українське зерно експортувалося навіть в Індію в обмін на тамтешні товари. На кінець 18 ст. торгівля з цими партнерами цілком занепала, в той час як вивіз зерна в Росію зріс на 2200 відсотків. 
 
Не менш нищівного удару від окупанта зазнала й культура регіону. Колоніальна адміністрація вилучала у населення книги, манускрипти грецькою, українською, арабською, латинською мовами, портрети князів, гетьманів, місцевої аристократії, монети з зображенням візантійських царів, античні скульптури. Синод Російської церкви дав вказівку  “изымать в церквях иконы с веселием писаные”, тобто українського письма. Все це спеціальними командами вивозилось до столиці імперії. 
 
А ось як очевидець, англійський професор Клерк, описує дії суворовських “чудо-богатирів”:  

 

”Московити приходять до Херсонесу (тепер - Севастополь ), повного тисячолітніх елінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. Руїни Херсонесу ще були тривкі і скрізь навіть були двері. Як лише прийшли ці варвари – все було відразу демонтовано. Вони зайнялися своїм улюбленим заняттям – плюндрувати. Перекидали, розбивали і нищили все, чого досягли і що послужилося б до висвітлення старовинної історії усіх країн. Росіяни закладають міни під античні храми, чалами розтягують мармурові блоки. І це все роблять систематично, за наказом згори. Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки татарські й арабські, а й готські, елінські і київські будівлі. Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування, знищивши цілковито цю столицю. В Керчі, місті Мітридата Великого, ще повного пам’яток тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Вони зрівняли з землею п’ятсот античних будівель і збудували серед руїн близько тридцяти убогих бараків для солдатів”. 

 

Так що коли ми в доокупаційні часи розглядали залишки архітектурних артефактів явно античних часів – хто його знає, як воно все вигляділо до того моменту, коли Крим став «іcконно русскім»…    

 

За вказівкою Катерини було проведено перепис населення регіону з усіма землями й маєтками, місцевій адміністрації почали передаватися землі разом з селянами. Дворянам надавалося по 160 га. грунтів і 25 селянських дворів. Для заохочення переселенців з Росії на українські землі панщина цим скорочувалася до двох днів на тиждень. Губернаторам центральної Росії наказано «ловить шатающихся меж дворы подлых людей и ссылать их в Новороссию». Суворову дана вказівка не допустити переселення з Брацлавської губернії (до її складу входили центральні українські землі). Царат активно заселяв південь України, Крим, Придністров’я росіянами, вірменами, греками, німцями, сербами: переселенцям надавали по 6 га. на душу, їх звільняли на кілька років від подушного податку. 
 
Натомість козаків направляють на будівництво укріплень і фортець. Каторжні умови роботи під керівництвом російських генералів призводять до високої смертності. Тільки в червні 1793 року померли 425 козаків. За активну колонізаторську діяльність  11.07.1793 р. Суворов за особистим розпорядженням Катерини отримує  250 000 руб. нагороди. 
 
Штабом Суворова був розроблений план війни на цілковитий розгром Порти. Катерина схвалила його й наказала генералісимусу створити імперію на території Греції, Болгарії, Сербії й Румунії під протекторатом Росії зі столицею в Константинополі. Ідея східної імперії (Третього Риму) під скіпетром російських монархів маніакально переслідувала російський імперіалізм століттями.
 
Для комплектування армії за штатами воєнного часу Катерина надала Суворову право набирати рекрутів з українців. Для заохочення нагороджує його орденом Св. Георгія III класу, 60 000 руб. та еполетами з діамантами. Набір рекрутів провадився каральними акціями. Крім того, у населення реквізують худобу й вози. Суворов забирає у селян на Україні 6728 волів, мобілізує 1832 погоничів, 110 майстрів - ковалів, малярів. Зі складів забирає  234 000 чвертей борошна,  22 003 чв. крупів,  50 000 чв. вівса. Козаки не витримали знущання і  19.05.1794 р. в їх війську вибухає повстання, яке перекинулося й на частини донських козаків. Суворов наказав генералові Щербатову жорстоко придушити бунт. Такі ж заворушення були і в польських частинах. У Варшаві в цей час спалахує велике повстання, на придушення якого посилають Суворова. В Польщі він пробув два роки, після чого його знову переводять на Україну. 
 
Служба Суворова на наших теренах припинилася з революційними подіями в Парижі; Павло I використовує вірного полководця для боротьби з революційною Францією. 
 
Отже, Україні Суворов прислужився лише тим, що, практично, ліквідував козацтво як джерело опору українців поневоленню, завершив формування колоніальної адміністрації, яка захопила землі й закріпачила людей, перетворивши економіку України в сировинний придаток Росії. 

Все це зайвий раз доводить: вся мілітарна «слава» московитів – то не є доблесть захисника вітчизни, а тільки результат невмотивованої агресії до сусідніх народів з метою колоніального закабалення. Тому Суворов в очах українців – звичайний іноземний агресор і більше нічого.

Тобто - ворог.

 

 

Інформація взята зі “Старожитностей ”, №2 – 92 ( стаття “Півнячий крик Суворова”),  “Сурмача”, №2 – 95 (дослідження В. Чечило “Суворов на Україні”) та ін.