- Український національний клуб
-
http://ukrclub.info
-
Покірність
Posted By
Олег Синякевич
On
In
Політика |
No Comments
“Суперництво наддержав змінюється суперництвом цивілізацій”.
Самуель Гантінгтон
“Занадто толерантні і занадто лагідні боги не дають ніякої влади”.
Гюстав Лебон
* * *
В квітні цього року в містечку Рамбуйє гостинно пригрітий нащадок карфагенців з Тунісу приніс чергову жертву на вівтар “свободи”, “братерства” а також “рівності” по шкалі Прокруста – прирізав співробітницю місцевої поліції. На те президент Франції так само вчергове заявив, що терористи його не залякають, і що “свобода-рівність-братерство” – то є наше все, тому “за ценой нє постоім”. Щось подібне він говорив після того, як зарізали вчителя; а ще до того – трьох прихожан церкви у Ніцці, а до того… власне, там список довгий. Настільки довгий, що подібні смерті у свідомості французів з категорії “трагедія” помалу переплавляються в “статистику”. Ну, свічечки запалять, звісно, але осмислити і відреагувати на цю нову дійсність якось більш адекватно – це вже за межами інтелектуальних і головне – вольових кондицій французів. Точніше – колишніх французів, нащадків галів, якими ми звикли їх сприймати за книгами і фільмами минулого століття. Тому що і троє зарізаних в Ніцці, і джентльмен, який приїхав з Тунісу до Європи як “біженець” щоби їх зарізати – вони, за новими демократичними стандартами, всі французи. Всі вільні, всі рівні і всі брати.
Але повернімося в Рамбуйє. Там, в тому Рамбуйє, є гарненький палац. Його вельми полюбляв Людовік XVI. А от його пасія, Марія-Антуанета – та не дуже.
Людовік XVI був, в принципі, людиною непоганою, але як король мав один суттєвий недолік – він був занадто м’яким для такої посади.
Це відчували всі і Марія-Антуанетта зокрема. Вона періодично розминала його у своїх умілих руках, виліплюючи з тієї пластичної маси свої забаганки. Вже потім, після “революції”, коли в Парижі голови дворянства котилися, як в кегельбані, всі ті забаганки королівському подружжю пригадали.
В дійсності народ Франції терпів і більш витратних королів. Зокрема – Людовіка XІV. Але той вмів тримати кермо в руках…
То ж так печально зорі зійшлися на небі, що в одній точці перетнулися – і слабкий король, і сильні на той момент революціонери.
Закінчилося стратою – і короля, і Марії-Антуанетти, яка увійшла в історію своїм зверненням до ката – “перепрошую, я не навмисне…”, коли на ешафоті наступила йому на ногу.
Але я не про те.
[1] У 1786 році до рук уряду Баварії попали папери Адама Вейсхаупта, який керував Орденом ілюмінатів. В паперах йшлося про революцію – плани, методи, цілі. З тих документів було ясно, що існує досить потужна таємна структура, яка має на меті здійснення революції. Після чого урядом Баварії Орден ілюмінатів був заборонений.
А у 1789 році – така несподіванка – трапилася революція в Парижі.
Як ми пам’ятаємо, гаслами тієї революції були три опції – “Свобода, Рівність, Братерство”. І щоби не відкладати добру справу в довгий канцелярський ящик, то у відповідності до пункту першого дали свободу всім в’язням Бастилії. Всім семи. З яких четверо були фальшивомонетниками, двоє – психічно хворими і один – вбивця. В процесі звільнення цього комплекту жертв королівського терору було вбито майже сотню і поранено близько семидесяти чоловік. Ще сім захисників Бастилії, простих і ні в чому не винних солдат, яким випало на той момент нести службу в Бастилії, були лінчовані натовпом вже після того, як здалися під чесне слово. Ну, і коменданту Бастилії, Бертрану де Лоне, відрізали голову.
Якщо взяти до уваги, що понад дві третини охоронців Бастилії були інвалідами попередніх воєн (82), а решта – швейцарці (32), то аура героїзму “штурму” Бастилії досить сильно тускніє, особливо на фоні співвідношення кількості безвинних жертв до якості звільнених відвертих злочинців.
Щодо “рівності”, то навряд чи на момент революції хтось мав уявлення, за якою шкалою будуть рівнятися портовий вантажник і професор Сорбони, але після революції Конвент цю проблему вирішив за допомогою гільйотини. Згадаю тільки одне ім’я – Антуан де Лавуазьє. Так, той самий геніальний хімік (астроном, фізик, економіст, біолог…), якого “революційний народ” пустив під ніж гільйотини. Лавуазьє був на голову вищим за усіх, от якраз на цю опцію його з усіма і урівняли.
Ще коли читав про перебіг французької революції, то впадала в око спорідненість з більшовицькою. Більшовики організували ЧК з холоднокровним садистом Дзержинським на чолі, а Конвент – Комітет громадянського порятунку на чолі з Дантоном, таким самим патологічним революціонером без гальм. Обидві структури мали абсолютні повноваження і виносячи смертні вироки керувалися виключно революційною доцільністю.
Конвент оголосив зерно власністю республіки і посилав гвардійців під керівництвом комісарів на село (яка знайома картина…) з метою експропріації “надлишків” для революційної Франції. Звісно, зерно вигрібалося по-максимуму. Селяни чинили опір – вирізали комісарів до бісової матері, на що “революційна влада” відповідала тотальним терором.
Символом того терору в історії залишилася назва департаменту Вандея, де революційний терор набув вже якихось замежних форм і розмірів. Полонених могли розстрілювати до півтори тисячі за один раз (острів Нуармутьє), а генерал Тюрро, щоби кінцево придушити повстання, розбив своє військо на 12 загонів, які залишилися в історії під назвою “Пекельні колони”. Просуваючись різними дорогами, вони знищували буквально все на своєму шляху: не просто окремі будівлі, а цілі поселення з мешканцями. Якщо можна десь застосувати термін “тактика випаленої землі”, то це якраз про “пекельні колони” Тюрро. Напевне, щоби наповнити революційним сенсом термін “братерство” французи і проводили зачистку французів на французькій землі. За різними даними тільки у тій Вандейській війні загинуло від 250 до 500 тисяч французів.
Більшовики відзначилися історією з масовими затопленнями живцем в Криму (привіт “родной гавані”!..), де навіть на фоні типових садистів виділялася своєю патологічною звірячістю Розалія Землячка-Залкінд. Комуністи застосовували всі можливі методи страти до “неблагонадійних елементів”, але їх в Криму було надто багато. І тоді Розалія наказала топити людей живцем в морі. Зі спогадів князя Н.Д. Жевахова:
“Когда третий (водолаз) решился нырнуть в воду, то выйдя, заявил, что видел целую толпу утопленников, привязанных ногами к большим камням. Течением воды их руки приводились в движение, волосы были растрёпаны. Среди этих трупов священник в рясе с широкими рукавами, подымая руки, как будто произносил ужасную речь…”
Роза Землячка була комісаром, як і Жан-Батіст Карр’є, який організовував масові утоплення в Нанті під час французької революції. Звісно, “революціонери” своїх “ворогів революції” і вішали, і розстрілювали, і гільйотинували (для чого гільйотину привезли з Парижу), але ж що таке гільйотина, коли у тебе тисячі приречених в підвалах? І починаючи з ночі 16 листопада 1793 року ворогів революції стали просто топити – дев’яносто священиків були вивезені на баржі посеред Луари, зв’язані по двоє і втоплені живцем. Комісар Карр’є назвав це “революційним хрещенням” а Луару – “революційним потоком”.
І в Криму, і в Нанті топили всіх без розбору – матерів з дітьми, священиків, монахів…
Згадуючи печальну долю Людовіка XVI і Марії-Антуанетти, можна сказати, що у порівнянні з багатьма закатованими їхню смерть можна вважати досить легкою. В історії французької революції було таке явище – “вереснева масакра“. Почалося з того, що всім парижанам під страхом покарання було наказано сидіти вдома в ніч з 29 на 30 серпня 1792р. Всю ту ніч революціонери під проводом комісарів арештовували і відправляли в тюрми і монастирі (які також використовувалися як тюрми) “ворогів революційного народу” і просто “неблагонадійні елементи”.
Протягом короткого часу тисячі попередньо заарештованих іменем революції дворян, гвардійців (які несли службу по охороні) і священиків були вирізані буквально за декілька днів. Формальною причиною стала підозра, що закриті в тюрмах аристократи і священики (які відмовилися присягати революції) готують заколот. І тоді Марат через свою газету «Друг народу» призвав прийти зі зброєю до в’язниць і “…перебити їх усіх“.