- Український національний клуб - http://ukrclub.info -

В кам’яному мішку – ІІ частина

Для нас не світить сонце,

Повітря не для нас.

Для нас малі віконця,

Ще й грати для прикрас.

 

 

Несподівана зустріч.

 

Перший карцер

 

 

Де той юнак, що зводився з колін

І знову падав у «сніги-могили»

І все шептав: Прости мені, Вкраїно,

Бо вже той хрест нести несила

 

Микола Барбон

 

  Слава Всевишньому, більше як за два тижні нарешті вирвався від катів Рудківського районного МГБ, в якому чи не найбільше мене фізично катували. Били по п’ятах ніг, по спині ставили так звані «січені» банки: били в одне місце поки не тріскалась шкіра. Тут я відчував стан вішальника: затягували у два кінці шнур насильно на горло і тягли, поки я не падав.

  Везуть у Дрогобицьку слідчу в’язницю. Гарна зоряна ніч, десь у ближніх селах чутно стрілянину.

— Це наші ваших ганяють, – прорекли мені лежачому в наручниках в кузові машини.

— А може навпаки? — гордо сказав я.

  За якихось дві години ми прибули під в’язницю. На моє нещастя, ніяк не могли відімкнути наручників, а вони автоматично стиснули руки на зап’ястках. Нарешті численними загратованими і засідкованими коридорами завели в канцелярію. Після звірки документів, запитали: «Куда єго?»

— До утра в бокс…

  Це моє гей би перше покарання. Це ще не був карцер, але незручністю він був навіть гірший карцера. Вузький бокс: якщо стояти, то ззаду вузенька лавочка тисне в ноги, якщо на неї сісти, то ноги впираються у дверці. Уявіть собі, що ви стоїте у вузенькій шафі. Щастя, що ці муки лише до ранку, а потім тісна камера, де понад 60 в’язнів. Відтак допити, якими слідчий не міг нічого добитись, та й посадив мене в карцер.

  Роздягнули мене до підштаників, з кабінету слідчого сонний наглядач повів мене численними коридорами у пивницю. Відчинив залізні двері, за якими було ще двоє з цифрами 1 і 2. Відчинив №2 і штовхнув до середини. Відразу огорнув мене вологий холод. Я почав цокотіти зубами. Але що це? В кутку тьмяного карцеру побачив зігнуту постать. Якось стало веселіше. Я підійшов. Людина випрямилась і прошепотіла: «Хто ти?»

— Степан, – відповів я.

— Марійка, – почув у відповідь. Я ледве не скрикнув. Дівчина!

— Тихо! — затулила вона мені рот рукою. — Сталася якась помилка, що нас разом посадили.

  Я радів, що не буду тут сам. Вона була вбрана у легеньку суконку та вовняну кофтину.

— Та не цокоти ж ти так зубами, – підбадьорила мене, – на, одягай мою кофту, зігрійся.

  Я слухняно вбрався в дівочу одежину. Карцер був кам’яним мішком — метр шириною, три в довжину, і мабуть, чотири метри у висоту. Під самою стелею — квадратик віконця, загратований, засіткований, але без шибки. Стіни і підлога цементовані, вологі, сочились водою.

  Про що ми з Марійкою тільки не розмовляли за цю коротку літню ніч! Вона була лише на рік старша від мене, із гарним, тонким смаглявим лицем і чорним, як у циганки, волоссям. Сама із Стрийщини, навчалась у Самбірському педучилищі. Посадили її, як і мене, за антидержавну пропаганду, розповсюдження листівок, і звинувачують Бог знає за що. Ми почергово ходили по карцеру, а коли хтось втомлювався і присідав в кутку відпочити навпочіпки, то светер переходив до нього. Відтак обоє обнявшись забились у куток і зігрівались тілами, вкриті однією одежиною, і розмовляючи, сиділи, поки не терпли ноги.

  Я сказав, що у моїх рідних в селі храмове свято — Спаса, і коли я ще був на волі, мріяв на це свято купити собі вишиту сорочку. Я ще ніколи в житті її не вбирав. Моя мати померла, коли мені йшов лише шостий рік, а мачуха… Як співається в пісні: «Хіба ж хто кохає нерідних дітей?»

— Не сумуй, – заспокоїла мене Марійка і запитала: – Тобі скільки вліпили карцеру?

— П’ять діб, як сказав слідчий.

— І мені теж стільки. Як настане день, почну тобі на пам’ять вишивати скромні стрічки на сорочку. Колись при нагоді собі пришиєш до сорочки. — І тут же розірвала свою сорочку, вирвавши чотири білі смужки.

— А де ж ти візьмеш нитки, голку? — запитав я.

— О! Який ти наївний. Та голки, хоч і саморобні, у камері мають майже всі дівчата. Ось дивись, – і витягає з рукава светра загострений дротик із вушком.

— А нитки підуть з моїх панчіх, спідниці і твоїх підштаників. Але, можливо вранці, як прийде перевірка, нас розлучать. Я сидітиму в сусідньому карцері або навпаки, то я залишу ці смужки, як виходитиму , в загальному коридорчику. Там в кутку стоїть глиняна миска. Мене посадили сюди на чотири години раніше, то ж і вийду раніше.

  Як я не хотів, щоб закінчувалася ніч. Але скрізь віконечко пробивалася досвітня синь. Заметушились в загальному коридорі. Відчинилися двері нашого карцеру і два наглядачі почали лаятись між собою, погрожуючи один одному кудись поскаржитись. Відтак з люттю накинулись на Марійку. З брутальним окриком «Ти, повіє зашмаркана, як сюди потрапила?!» — почали її витягати за пишне волосся. Я кинувся захищати дівчину, але отримав такий стусан і ляпас, що закривавилось лице. Грюкнули двері і Марійки не стало. Залишився лише светр. Потім я дуже просив наглядачів, щоб його віддали Марійці, але мене ніхто слухати не хотів. Мовляв, я щось фантазую або божеволію.

  Я залишився сам. Ходив з кутка в куток по карцеру і гіркі думи не давали спокою. Прилягти на бетонній підлозі було неможливо. Долівка мокра й холодна: я дуже боявся, що знесилений засну. Спробував підстелити собі своє взуття, але це мало допомогло, тіло торкалося долівки. Раптом я почув стукіт із сусіднього карцеру. Стукала Марійка. Я шкодував, що не встиг вивчити тюремної азбуки Морзе, якою користувались бувалі в’язні. Марійка це зрозуміла, стукіт потягнувся вздовж стіни до вікна. Відтак я почув її голос. Зрозумів, що її вікно теж без шибки. Стало веселіше. Вона підбадьорювала мене і просила, щоб я якось протримався цих п’ять діб і не лягав спати на долівку, бо можна застудитися. А ми ще будемо потрібні Україні.

  Жодної їжі в карцері не давали, лише на добу півлітра води, а на третю добу обіцяли дати «гарячюю піщу» і триста грамів хліба. Коли я затихав, Марійка співала мені пісень. О, які чудові пісні я від неї почув, а один з романсів вивчив і пам’ятаю досі.

 

Бувай здоров, коханий мій, –

Пора мені в дорогу:

Розвіється китиця мрій

Без тебе молодого.

 

Бо мрія — це весняний цвіт,

Осиплеться, зів’яне.

Поїду я в далекий світ

Незнаними стежками.

 

Ох, серце б’ється під грудьми,

Машина вже на шляху.

Підходь, мій милий, обійми

І поцілуй без жаху.

 

Година дзвонить — дзень і дзень,

Машина вже готова.

Не вчуєш більш моїх пісень,

Не вчуєш мого слова.

 

І в глибину твоїх очей

Я більше вже не гляну.

Далеко від твоїх грудей

На чужині зів’яну.

 

 

  Сльози виступили мені на очі. Чи сама Марійка склала слова цієї пісні, чи жила вона в народі — не знаю. Більше я її ніколи не чув, але проніс крізь усе життя в глибині серця.

  На третю добу я отримав миску теплої «баланди» й шматок глевкого хліба. Раптом заскрипіли двері, до мене запхали ще одного нещасного. Я дуже зрадів цьому, би ним виявився знайомий вчитель з третьої камери. Він був не роздягнений, як я, а в штанях і в блузі. Зрадів і він, побачивши мене, і розповів, що в карцері буває часто. Витяг із потаємної схованки цигарки й сірники, зав’язані в клубок і шматок селітри від коробки. Спершу пригостив мене і сказав, що коли я докурюватиму, то прикурить і він: сірники тут моментально можуть відвологнути. Дав мені свого піджака, щоб зігрітись, і дуже дивувався, звідкіля у мене жіночий светр. Я сказав, що знайшов його тут у кутку. Розмовляючи зі мною, він твердив, що всю цю систему однаково «шляк трафить», а нам треба зберегтись, бо ні за цапову душу підірвуть нам здоров’я, і ми нікому не будемо потрібні. Мовляв, мені потрібно у всьому зізнатись і мене перестануть мучити. Поцікавився, про що мене питають. Я вловив у його порадах нещирість і почав фантазувати. Питають, звідки у мене друкарська машинка, яку я віддав незнайомому.

  Коли покликала мене Марійка, я різко застукав у стіну. Вона замовкла, а вчитель допитувався, що це. Я йому щось скрутив. За добу його забрали, а мене викликали до слідчого. Довго він мордував мене — де друкарська машинка, якої, звісна річ, я ніколи не мав.

  Повертався я від слідчого надміру втомлений і збайдужілий до всього на світі, ледь переступаючи ногами. Наглядач-жінка, яка вела мене в карцер, якось ніжно зверталась до мене: «Больной, крепісь, нє падай в корідорє». У підвальному коридорі очевидно була тюремна кухня — я побачив ящик моркви, і, як не віддирала мене наглядачка, накинувся на цю моркву. Одну, хоч вона була нечищена, з’їв, а іншу почав брати попід пахви. Наглядачка відбирала моркву, мовляв, так не можна, я голодний, а вона не мита, але це не допомогло. Я скинув підштаники і набрав в них моркви.

  В карцері вже був новий «мешканець». Ми познайомились. Його прізвище Хаула, із села Чукви з-під Самбора, виявився порядною людиною.

  Хаула з жахом дивився, як я «рубаю» моркву. Йшла п’ята доба мого голодування. Дивилась крізь вічко і наглядачка. Відтак, надивившись, відчинила двері й принесла мені повну миску квасолі з тюремної кухні та ще й цілу пайку хліба. Я на знак вдячності поцілував жінці руку. Мабуть, цю руку в ластовинні, жінці в погонах, старшини за званням, ніхто в житті не цілував, бо їй навернулись на очі сльози, вона закурила і подала мені сигаретку, однак наказала, щоб до приходу зміни нічого з тих «пожитків» не залишилось. Ми гідно впорались із цією трапезою. Моє перебування у першому карцері завершилось, як на в’язничне життя, казково щасливо. У камеру я приніс чотири вишитих смужки, які згодом табірні кравці пришили до сорочки, пошитої із табірного простирадла.

 

 

День народження

 

І сум, і жаль і висновки печальні,

І слово непосильне для пера,

Душа пройшла всі стадії печальні

Тепер сміятися пора.

 

Ліна Костенко

 

 

  Як правило, слідство велося вночі, бо в’язничний режим не дозволяв вдень у камері спати. Таким чином в’язень терпів подвійну муку. Раптом серед дня, перечитавши всіх на букву «В», мене раптово викликали на слідство. Слідчий чогось в цей день вдавав якогось добряка. В кабінеті чувся дух спиртного. З тривогою забилося серце. Пригадалася народна приказка, що від п’яного полу відріж і втікай. Господи! А куди ж тікати!? Слідчий якось до мене дивно посміхався. Його очі світилися. Врешті, він на диво заявив: «Сьогодні я тебе бити не буду. Навпаки, я тебе вітаю. Нині в тебе день народження». А й дійсно, сьогодні 27 вересня — свято Чесного Хреста. Він підвів мене під вікно і відчинив кватирку, у кабінет линуло чисте повітря. Я хапав ротом повітря і линув думками кудись у садки, в яких мої однолітки, мабуть, збираються у це храмове свято, з дівчатами, щоб провести ці дні Чесного Хреста, а я тут, в буквальному розумінні цього слова, чесно несу свій хрест і розкошую, впиваючись чистим повітрям. Мій слідчий залишив мене стояти біля вікна, заглибився у читання якоїсь товстої книжки, на обкладинці якої я мимохіть прочитав «Чорна рада». Десь з півтори години слідчий читав, а я розкошував.

  Відтак він витяг з шухляди білий хліб з ковбасою та якісь канапки, й голосно плямкаючи, смачно пообідав. Згодом витягнув із тої ж шухляди декілька груш на десерт і, розрізуючи ножем начетверо, почав ними заїдати.

  Враз, наче спохватившись зі сну, нанизав одну дольку груші на ніж, підійшов до мене. «У тебе ж сьогодні день народження, я й тебе пригощу. Ану, стань на одну ногу й відкрий рот.» Я слухняно відкрив рот і він почав запихати мені дольку груші, нанизану на гостре вістря ножа, глибоко в рот. Я почав давитись й блискавично відбив його руку з ножем.

 «Стоять!, – якось дивно вигукнув. Я став на обидві ноги. — На одну ногу тєбє сказано. Открой рот». Замість відкривати рот, я машинально відбив ніж, який відскочив в протилежний куток кабінету. Ми обидва стрімголов кинулись до ножа. Сили були нерівні, він вирвав ніж з моїх рук. Трохи відсапавшись, викликав із сусідніх кабінетів друзів слідчих. Я дуже налякався, міркував, що вони мене чесно «похрестять». «В чьом дєло? – запитали його. «Відітє, у нєго сєгодня дєнь рождєнія, я єго хотєл угостіть грушамі, а ета свінья нєблагодарная отказалась брать груші с острія ножа.» Всі якось по-дурному й широко розсміялися. Вочевидь їм такий жарт сподобався. А йому зробили зауваження, щоб він у слідчий кабінет більше з ножем на заходив. Оскільки він категорично у свій день народження відмовився від груш, значить він не голодний. Й одноголосно винесли рішення: п’ять діб карцеру. Нехай виголодніється й тоді може попросить груш.

  Від Чесного Хреста п’ять діб я у камеру не повернувся…

 

 

Хусточка

Третій карцер

 

  Ось прийшов час розпрощатись із цією жахливою катівнею — Дрогобицькою слідчою в’язницею МГБ. В кам’яних мішках пройшло літо і наша казково-чарівна галицька осінь. Не бачили ми її прихід. А як любив я цю принадну пору!

  У тюремному дворику війнуло грудневим морозцем. На щастя, хтось дав мені благенького ватника. Охорона ретельно всіх обшукала. Під’їхали «чорні воронки» і нас розсадили в одиночні камери. «Камера» це умовно. Кузов «воронка» посередині розділений вузьким коридорчиком, а по боках десять вузеньких шафок. У кожній можна лише стояти. Крізь діри в даху видно лише чисте небо. Кожен бідкається куди завезуть: в Стрий, а чи в Самбір? Кожен волів би бути ближче дому — адже родичам легше доставити передачу.

  Зустріла нас понуро приймальнею-прохідною самбірська в’язниця. Тільки що тут обшукували групу дівчат, яких звідси відправляли етапом. Одна з них блискавично кинула мені в руки  білий клубочок. Я так само блискавично й непомітно кинув клубочок в рот, а рукою зробив рух, ніби передав іншому. Відразу ж наглядачі накинулись на цього іншого, роздягнули догола, але, звісно, так нічого і не знайшли. Потім всіх нас почали ретельно обшукувати. Але дідька лисого могли знайти у досвідчених в’язнів. Ми на цьому, як мовиться, зуби з’їли.

  Вони побачили, що час втрачений, але побачили й те, що клубочок був кинутий мені. Звісна річ, мене потрібно покарати, але наглядачі почали бідкатись, мовляв, наш етап повинен пройти карантин, хтось із них вирішив поглянути на мій формуляр-справу. Так і є. У формулярі записано, що у попередній в’язниці я сидів у карцері. На перший раз зачитали мені вирок: п’ять діб карцеру. Мій ватник і дещо з одежі залишились з карантинниками, а мене відвели в підвальне приміщення карцеру. Слід сказати, що він виявився не такий страшний, як у дрогобицькій  слідчій в’язниці. В ньому була дерев’яна підлога, глиняна миска води й «параша», ось і весь інтер’єр. Єдине маленьке заґратоване і засітковане віконце. Стіни, очевидно нігтями вишкрябаними з численними прізвищами і лозунгами. Виразно можна було прочитати слова Шевченка: «Мучусь, караюсь, але не каюсь». Я забився в куток ближче до вікна, глянув на вічко у дверях і дістав із сховку білий клубок, кинутий мені незнайомкою. Я розгорнув клубочок. На тонкій білій шовковій тканині майстерно вишита хустинка. Посередині віконце з ґратами, з-за яких сходить сонце. Зверху, наче терновим пів-вінком, вишитий напис: «Тут гине і в’яне українська молодь», а внизу вишито руки, закуті в кайданки, і такий же тернистий напис: «Наші серця рвуться на волю!» З боків розгорнутий синьо-жовтий прапор наче тріпотить на поривчастому вітрі і дві схрещені гранати — символ боротьби і самопожертви. У кутку розквітла троянда. Літери монографу І.В. і ще напис, вишитий надзвичайно тонкими нитками: «Пам’ять із Самбірської тюрми».

  Річ гідна назви надзвичайно художнього витвору. Дорога незнайомко! Скільки сірих понурих в’язничних днів ти вкладала душу, і хист, і художню майстерність у цей витвір, який так зігрів мою душу у холодному підвальному карцері, та й потім в численних карцерах упродовж мого невольницького життя у спецтаборах далекої півночі.

 

 

Утаємничене сигаретка

 

Четвертий карцер

 

  Після п’ятидобового відбуття другого карцеру, мене повернули до тих етапованих, з якими нас привезли із Дрогобицької слідчої в’язниці відбувати десятиденний карантин. Слід сказати, що карантинна пивнична камера мало чим різнилася від карцеру. За винятком лише, що була просторіша, і мала двоповерхові залізні ліжка з голими дерев’яними щитами і давали сяку-таку тюремну їжу.

  Андрій Гель — батько відомого дисидента Івана Геля пригостив мене сухарями із своїх запасів. Після карцерного голодування я смакував ці сухарі із холодною водою, аж за вухами лящало. Здається нічого смачнішого я в житті не їв. Почав знайомитись із пожильцями. Та раптом із сусідньої камери почувся стук. Я вже в той час добре вивчив тюремну азбуку Морзе, але на неї мені ніхто не відповів. Я зрозумів, що її не знають. Стук потягнувся до єдиного заґратованого, але не засіткованого віконечка. Звідти почулись чоловічі голоси. Сусідами виявились побутові кримінальники, які запитали, чи є у нас куриво. До речі, у слідчій камері крім курива жодних харчових передач не приймали, так що курива в кожного із нас було достатньо. Ми домовились, що вони із свого віконечка виставлять мітлу, яка є в камері, а ми закинемо їм мішечок, прив’язаний шнурочком з розтороченої шкарпетки, відтак таким же способом вони закинуть нам мішечок з продуктами.

  На перший раз операція вдалася. Побутовці побачили таку кількість цигарок і вирішили віддячитись нам ще й шматком сала й мішечком цукру. Я, як наймолодший, виліз на верхній дощатий щит ліжка і, тільки я напружився витягти цей скарб, як нари з шаленим гуркотом провалились. В цей час, як на гріх, в камеру увірвались наглядачі із корпусним на вечірню перевірку. Я ще міцно, хоч і трохи перелякано, тримав передачу із скарбом.

— О, дивіться! — люто вилаялись наглядачі, які мене впізнали.

— Ще немає і двох тижнів, як він на нашому «курорті», а вже двічі порушив внутрішній режим. Як видно йому п’ять діб карцеру замало. Прошу його відвести ще на п’ять діб, – розпорядився корпусний. — А у формуляр йому запишемо, що він злісний порушник і схильний до непередбачених дій.

  Мене знову відвели в приміщення карцеру. На щастя, не відібрали одежі. Приміщення карцеру виявилось просторим. Дерев’яна підлога, вікно, правда високо, виходило на прогулянковий двір. В кутку традиційна параша з дерев’яною накривкою. Повітря — скільки захочеш. Простір. Розкіш та й годі. Лише на мою балакучу натуру ні з ким порозмовляти. Я почав «спацерувати» по камері спочатку рахуючи кроки, відтак метри, потім переводив в кілометри. Поперечитував напам’ять геть усі вірші із Кобзаря, слова пісень, які я знав. Врешті мене осінила одна думка. Я відірвав із свого картуза дашок, витяг картонку, розщепив її і вийшов шматок паперу. Розколупав із ватника вату і скрутив собі цигарку. Тепер треба дістати вогню. Я пригадав, як навчили мене в’язні в попередній в’язниці. Якщо скрутіль вати довго катати, а відтак розірвати — вийде вогонь. Часу вдосталь. Я зняв із «параші» накривку і почав відчайдушно катати вату до дерев’яній підлозі. Спочатку почувся своєрідний запах. Відтак я розірвав скрутіль. Є! Я закурив цигарку. Як ця закінчиться, зроблю другу.

  Черговий наглядач у коридорі очевидно заглянув у вічко і мабуть оторопів, побачивши в камері клуби диму. Довго мене мучив, допитуючись звідки у мене цигарки, та ще й сірники. Адже сам мене обшукував. Звісно нічого не було. Його так дойняла цікавість, що я за дві пачки сигарет і сірники продав свій секрет.

 

 

За друга

 

П’ятий карцер

 

  Повернувся я із карцеру до своїх попередніх друзів у камеру 34 на другому поверсі. У порівнянні із камерами дрогобицької в’язниці, де всі покотом спали на цементній долівці, вона виявилась раєм. Вісім двоярусних залізних ліжок з матрацами і ватяними подушками. Після «отбою» спи спокійно. Ніхто по ночах не тривожить на виснажливі слідства із садистськими побоями. Сни рожеві сни і чекай вироку. Батько Сталін із Берією тебе не забудуть.

  Якби не ґрати на вікнах, не туга за ріднею, якби можна викреслити з пам’яті молодечий запал, бунтарський дух, та слова пісні: «А молодість не вернеться, не вернеться вона…», то можна б якось пхати поперед себе гірку долю неволі.

  Першим у камері мене привітав знайомий із дрогобицької штрафної Литвинюк. Цей одесит вмів напам’ять розповідати твори класиків, зокрема Віктора Гюго.

 Вкоротці ми всі познайомились. У неволі якось прискорено вивчається характер, уподобання кожного.

  Тут дехто вже отримував харчові передачі, а я дуже журився, чи довідаються рідні про моє місцеперебування. Не сумуй — заспокоювали мене бувальці. На перший раз ми тебе закріпимо до молодіжної групи, матимете свій колгосп, разом харчуватиметесь.

  Мене відразу відрекомендували як такого, що декілька разів побував у карцері. Виявилось, що таких «щасливців» у камері не було. Дехто навіть почав запитувати, чи це страшно.

— Перших п’ять діб страшно, – гордо віджартувався я, – а відтак людина звикає.

  Згодом доля карцеру нависла над одним дуже боягузливим в’язнем з нашої камери. Його випадково впіймали, як він перестукувався азбукою Морзе із сусідньою камерою. А це ж порушення режиму. Він був лісником із Боринського району на прізвище Височан. Його записали і мали під вечір забрати в карцер.

— Ой-йо-йой, як це я витримаю! – лементів він.

  Боже! Я такого боягуза ще не бачив. Він отримував багаті передачі й привселюдно почав мене вмовляти чи замість нього не пішов би в карцер я. На що я погодився із співчуття до нього. Лише одного я боявся: він був високого росту і трохи старший за мене. Ми розробили план. Коли назвуть прізвище Михайло Височан обізвуся я. Авансом він щедро нагодував мене так, що на животі можна було косу поклепати, ще й пообіцяв винагородити після повернення з карцеру.

  Під вечір відкрилася кормушка і з байдужим обличчям наглядач запитав: хто на букву «В»? Я спокійно відповів: Височан Михаїл Петрович. «Без вещей на выход».

  По сходах вниз. Типовий карцер самбірської в’язниці. До ранку я попивав воду із глиняної миски, яка тут була постійно. Десь серед дня я побачив чимало ніг, які прогулюються повз вікно карцеру. Хтось, очевидно з високих в’язнів, зробив у сітці дірку в яку можна було пропхати запалену цигарку. Я почав кричати: «Хлопці, подайте цигарку!» Мене зрозуміли. За кожним колом мені почали пропихати цигарку. Це був прогулянковий двір. Одну групу вводили, іншу виводили. Так що я куривом розкошував.

  На третю добу мене достроково звільнили з карцера. Виявилось, що мене помилково посадили в карцер, тому що правдивого Височана забрали сьогодні на етап.

  У камері на мене чекала, як подарунок, шикарна передача харчів і, як нагорода, його гарна шкіряна куртка. Немає зла без добра.

 

 

Свят-вечір у неволі

 

Шостий карцер

 

  Після Дрогобицької слідчої в’язниці волею долі я потрапив у Самбірську. Наближалися Різдвяні свята. Тут дехто вже отримував передачі. Я був дуже зажурений, чи довідаються батьки де я тепер. «Не сумуй, – казали мені бувальці, – тебе прикріплено, – додали, – до таких же 17-літніх. Матимете свій «колгосп», разом харчуватиметесь». Мені було дуже соромно їсти з чужих передач – так я був вихований з дому. А голод не тітка, а тут існував тюремний закон, і я намагався хоч чимось віддячитись своїм добродіям.

  Свят-вечір вирішили провести спільно. А я, щоб додати що-небудь до спільного столу, навіть крадькома зекономив цілу пайку хліба. «От би десь дістати традиційну свічку», – бідкались усі. Але випадок позбавив нас цього клопоту. Напередодні в коридорі залягла темрява. А слід сказати, що єдина лампа вмонтована в нішу стіни, одночасно освітлювала й нашу камеру.

  Вечерю принесли, як завжди, кримінальні злочинці в супроводі наглядача. Відчинили у залізних дверях кватирку — «кормушку». Накапали на її віко свічкою та й закріпили її скраю. Відтак почали роздавати їжу. Раптом хтось шепнув: «Подай мойосу.» Тюремною мовою це означало «ніж», виготовлений із сталевої пластини, видобутої із військового черевика. Наче підтримуючи свічку, бувалий в’язень перерізав її навпіл, залишивши на місці. Тривожно забились серця в’язнів. Але, на щастя наглядач не зауважив цього переполовинення. Натомість після вечері зірвав верхню частину свічки і з гуркотом зачинив «кормушку» так, що нижня частина свічки покотилася по долівці камери. «Наша», – радісно зітхнули в’язні. Вранці перед свят-вечором усі за традицією помолилися:

 

Боже великий, єдиний,

Нас із в’язниці спаси.

Руку, караючу нині,

Щедро від нас відведи.

 

         Дай пережити розлуку

         З близькими серцю людьми,

         Дай перетерпіти муку

         В’язням в склепіннях тюрми.

 

  На струнах серця забриніли тужні спогади дитинства. Десь там, у рідному селі, йдуть останні приготування колядників… Десь там усі люди, рідні й близькі скоро сядуть до святої вечері. Крізь відхилену кватирку загратованого вікна до камери вливається тужна мелодія гармоніки, підсилюючи біль душі. Очевидно розважається хтось із солдатів сусідньої казарми.

  Раптом хтось із старших в’язнів промовив: «Хлопці! Ось би на свята дістати ще й газету!» Нам, політичним, звісна річ, її не дають. Зате поверхом нижче малолітні кримінальці отримують її досхочу. Я, щоб якось прислужитись громаді, взявся виконати цю справу. З рукава сорочки зробили мішечок і через центральну «парашу» провели переговори з малолітками про обмін газет на наші скромні запаси сухарів та цукру.

  В умовлений час, три рази стукнувши ногою об долівку, я виліз на крайнє від вікна ліжко і шнурком (із розточеної ішкарпетки) запустив через вікно «коня» або «парашут», як його тут називали. Але затія не вдалася: чи то через надмірну тишу в камері, чи довго вовтузились малолітки, чи може хтось із наглядачів вгледів цього «коня» знадвору, бо коли я витягнув мішечок із газетами — у камеру з грюкотом увірвалися наглядачі з корпусним. Лише декілька газет встигли висмикнути в’язні. Мене повалили на долівку і після міцних стусанів відібрали «речові докази», це ж бо смертельний гріх для політв’язнів читати та ще й діставати таким чином газети.

  Мене роздягнули до трусів і відчитали вирок: п’ять діб карцеру. Коли виводили з камери, я побачив крізь загратоване вікно відчиненої кватирки, як на ясному небі яскраво замерехтіла вечірня зірка. Почався свят-вечір.

  Коли за мною замкнули двері камери, то всі в’язні стали під стіну і дружньо загупали по ній кулаками. На це гупання відповіли всі камери, а далі всі поверхи в’язниці. Я йшов в холодне приміщення пивничного карцеру під грізний святковий салют в’язнів, що таким чином висловлювали мені підтримку. Тюрма аж гула від ударів у стіни сотень кулаків. З тривогою озиралися наглядачі, не розуміючи, що діється. У моїй душі клекотів гордий бунт, а на очах бриніли сльози: то був мій перший свят-вечір у неволі, а потім було ще багато інших у тундрі Далекої Півночі.

 

 

«…І викликали друзів слухати вироку»

із пісні

 

Сьомий карцер

 

Сиджу у в’язниці,

дивлюся в віконце,

й туди заглядаю,

де заходить сонце!

 

Із в’язничної пісні

 

  Повзли одноманітні сірі будні Самбірської в’язниці, у порівнянні із жорстокою Дрогобицькою слідчою — спокійнішою. Нікого ніхто не тривожив, не катував тортурами й безсонними ночами. Ось якби ще змогли вороги викорінити із наших романтичних душ солодку мрію — душу, рожеві спогади дитинства, золоті пориви юначих мрій.

  Безцільно повз час. Когось забирали «слухати вирок» тому що справи майже усіх відправлені у Москву на заочне рішення «Особого совєщанія». Хтось приходив новий із слідчої тюрми. На алюмінієвих мисках, які ходили підчас роздачі «баланди» по камерах, видряпувались терміни вироку.

  Одного вечора викликали й мене з речами «слухати вироку». У кінці доволі довгого й низького кабінету засідала «Свята трійця» вгодованих вищих чинів офіцерів МГБ. Один із них, що сидів посередині, був особливо товстий із брезгливим багряним обличчям. Мені пригадались слова із віршів Шевченка: «Народ замучений мовчить, а посередині «кабан» вгодований сидить». Я голосно засміявся. «Свята інквізиція» здивовано запитала: «Чево ето он вдруг рассмеялся?» Тут я раптом щиро і гордо продекламував слова Тараса Шевченка. Двоє глянули одночасно на того, що посередині, усміхнулися, усміхнувся і середній, але відразу насупив брови і сказав, що мене разом із автором цих слів слід би розстріляти, але совєтська влада настільки гуманна, що мене рішенням «Особого совєщанія» при МГБ засудили всего «на дєсять лєт». Я відразу випалив: «Спасибі». «За что?» — здивувались вони. «За те, – кажу, – що МГБ десять років мене охоронятиме». Мене відвели в камеру засуджених. Спочатку нас було небагато. Відтак ставало щораз більше, геть далеко за північ зачитували нашому братові вироки.

  Я наслухався, що засуджених відводять із в’язниці на станцію пішки. Чомусь спало на думку, що як поведуть неосвітленими вулицями, то я ляжу на брук і може колона пройде, а мене не помітять. Десь за північ нам усім видали по три доволі гнилих оселедця і стільки ж сухарів, які ми одразу з’їли. Наручниками у тюремному дворі нас спарували один до одного і вантажними машинами відвезли на залізничну станцію ще десь за дві години до відходу поїзда. Нас посадили в коло на благенькі клунки з одежею, що пропахла дезинфекцією і тюрмою. Озброєні охоронці  стали навколо на певній віддалі.

  Згодом до поїзда почали підходити люди, особливо молодь, яким очевидно хтось сказав, що тут є гурт арештантів. Конвоїри відігнали так, щоб нічого не можна було кинути.

— Кріпіться, дорогі, – крикнув хтось з натовпу, вчувся старечий голос, напевно чиєїсь матері. Ми дружно, наче змовились, заспівали:

 

Не плач рідна матусю,

Не плач і не журись,

Як Бог нам допоможе

Повернемось колись.

 

  Різкий гудок паровоза обірвав нашу пісню, подали вагони і нас почали вантажити у столипінський вагон, в якому кожне купе від самої підлоги аж до верху обладнане численними полицями. Нас всіх щільно, один біля одного, головами до стіни почали вкладати на ці полиці, на підлозі один ряд, відтак другий, третій, четвертий і так аж до самої стелі. Після з’їдених аж трьох надто солених оселедців, жахливо хотілося пити. Я спочатку благав, просив конвоїрів води. Відтак відчайдушно з шаленим криком почав вимагати. Конвоїр записав моє прізвище, щоб на місці посадити в карцер. Котрий вже це з черги? Рушив поїзд. На нас — на нижніх полицях — почав струйками литись теплий «дощик». Це не витримували сечові міхурі літніх в’язнів із горішніх полиць. Десь посеред дороги конвоїр змилостивився і вигукнув: «Хто просив води?» Ми відгукнулись. Тоді він вилив крізь сітку в наше купе на нас ціле відро води.

 

 

 

Львівська пересилка

 

Восьмий карцер

 

«Рідний мій Львове,

Місто чудове,

Пам’ятка древніх віків.

Спогад глибокий,

Замок Високий

Тужний навіює спів»

 

  Відразу із столипінського вагона, на товарній станції нас щільно завантажили у два «воронки», на яких було написано «Хліб». Орієнтуємось куди везуть. На шаленій швидкості «воронок» мчить по вулиці Городоцькій і по декількох поворотах зупинився ненадовго, очевидно під воротами Замарстинівської пересильної в’язниці. Тут же відразу за воротами нас вивантажили під чисте синє львівське небо. На повні груди всі вдихнули чисте повітря й побачили посеред подвір’я дивну картину. Група малолітніх побутовців-дівчаток обступили в коло старшину-червонопогонника і, взявшись за руки, витанцьовували наокруж нього якийсь дикий танок, а він, безпорадно вирячив очі, якими час від часу кліпав доти, поки група наглядачів водою не розігнала дивних танцюристок. У відповідь вони з вереском відчайдушно лаялись добірними російськими матюками. Ми, галицькі підлітки, які ніколи не чули таких лайок, один по одному побагряніли і від почутого аж роти пороззявляли.

  Очевидно малолітніх кримінальців кудись відправляли етапом.

  Нас по двадцять порозселяли в пивничні камери, які ніби склепінням тиснули на голову. Здавалося, що про нас тут забули. Голосно розмовляй, кричи, співай — ніхто тобі жодних зауважень не робить. Їжу приносили побутові злочинці. Камера з камерою могла перекликатись. Так ми пробули в цих пивницях десять днів і таким чином відбули карантин.

  Що дав цей карантин не можу зрозуміти й досі. Після не дуже ретельного обшуку нас розмістили в камери з двохярусними нарами й почали виводити на щоденну прогулянку, яка відбувалась поряд із корпусом. Я тішився, що не посадили в черговий карцер, як обіцяли, коли я домагався води. Але доля від нього не обминула мене й тут. Під час прогулянки я побачив, що тут за режимом ніхто аж надто не слідкує, я почав бігати попід вікнами корпусу й перемовлятись з дівчатами. Іноді вони викидали мені крізь ґрати якийсь сувенір, або в’язничного віршика. На перший раз мені це пройшло без покарання, але коли я це повторив тричі — наглядач поцікавився моєю персоною і, заглянувши у формуляр моєї справи, з’ясував, що я неодноразовий порушник режиму. Відразу ж з прогулянки забрав мене в карцер, в якому сидів якийсь побутовець-кримінальник, очевидно учень училища, тому що залишив під глиняною мискою з водою пряжку від ременя за написом «РУ». До речі, я її майстерно заховав від обшуків і привіз аж у табори Далекої Півночі. Коли мене бувалі в’язні запитували, що означають літери «РУ», то я не казав, що тепер такі носять в ремісничих училищах, а гордо відповідав, на заздрість молоді, що це означає «Революціонер України».

  Я добре знав із двадцятої камери в’язня, який постійно розшукував земляків. Я вирішив розважитись. Коли мене одного вели на прогулянку, то, проходячи повз двадцяту камеру, я нахилявся до дверей й запитував: «Може тут хтось є із Комарно?». То я вже на прогулянці робив друге коло, коли лунав відчайдушний крик: «Є з Комарно    Крупач». Це саме я робив, коли повертався із прогулянки. Наглядач ніколи не міг второпати, чого цей в’язень постійно так викрикує. Іноді, щоб його заспокоїти, наглядач бив залізними ключами по їхній камері, залишаючи мене одного. Так цей жарт я повторив десять разів, поки не закінчився мій сьомий по рахунку п’ятидобовий карцер.

 

 

 

Прощавай, Львове. Знову етап

 

Дев’ятий карцер

 

І шлях терпінням кутий

Зі Львова до Воркути…

Із в’язничної пісні

 

  Львівська пересилка була регіональною в’язницею, через неї проходило безліч в’язнів із різних областей. Хоча режим був трохи ніби легший як у слідчих в’язницях, але неволя всюди гнітить душу. Ми всі знали, що довго тут не затримаємось. Звідси формувалися етапи в «края отдальонниє». Не дивлячись на нетривалий термін, на цьому «курорті» волею долі, за дрібниці, я двічі побував у карцері. Очевидно, у моїй справі-формулярі було записано, що я й у попередніх в’язницях був схильний до відвідання цих «кам’яних мішків». Пізніше я це зрозумів у майбутніх таборах.

  Диво дивне, мене двічі відправляли у 14-й етапний корпус, обмундировували, звісна річ, у теплу одежу (бушлат, ватовані штани) і двічі повертали назад у загальні корпуси, мовляв, «він піде спецетапом». У загальних корпусах в’язні, які побачили в мене теплу одежу, пропонували щоб ці речі я їм продав, що я з охотою робив. Одного бушлата виміняв на добротну шкіряну куртку, ватовані штани на шапку-кубанку, інші речі на якісь продукти із посилок і, таким чином, ставав знову «босяком».

  Нарешті, у кінці лютого мене знову забрали в етапний корпус. Звісно, знову «обмундирували», але цієї одежі я на себе не одягнув, а поклав у мішок-наплечник, який мені передали з дому. Після обіду нас усіх вигнали на подвір’я пересилки. Стояла гарна, майже весняна, тепла львівська днина. Нас вишикували в колону і ціла зграя «купців» у кожухах, валянках і шапках-вушанках, наче худобу, почали приймати «рабсилу» для індустрії імперії. Майже до кожного приглядались індивідуально, але коли побачили, що я стою в літній одежі, тут же розпорядились принести зі складу новий комплект теплих речей, які я мусив одягати на себе. Прочитали всіх по формулярах, під’їхали «чорні воронки», на яких було написано «Хліб», і нас почали у них набивати. Всі ми глянули на наше чисте блакитне львівське небо, вдихнули на повні груди повітря, глянули на Високий замок і подумки почали прощатися з Україною. Хтось затягнув тужливу пісню:

 

Поїдеш в далекі табори

І важко там буде тобі,

Згадаєш дні горя-недолі,

як може вернеш до рідні!

 

  «Прєкратіть пєніє! – почулась грізна команда. Загули мотори «воронків» і до самого вечора нас щільно напихали у вагони-телятники із двома маленькими віконечками. Вагон розділений на дві секції по 30 душ в кожній, посередині — залізна бочка — пічка, збоку прилаштоване коритце для фізіологічних потреб. Ось і весь інтер’єр. Подали два паровози спереду і третій ззаду поїзда. Десь за північ почулися протяжні свистки паровозів і поїзд попрощався зі Львовом. Крізь маленькі віконечка ми востаннє глянули на нічні вогники Львова.

  Гіркі роздуми лягли на невільничі душі молодих в’язнів. Хтось із старших став голосно молитись, його підтримали всі в’язні. Куди везуть — ніхто не знав. Я мав певний клопіт із «вбиральнею». Коритце вмонтоване у стінку вагона трохи зависоко для мого росту. Оправлятись можна тільки на ходу поїзда. На станціях це суворо заборонено. Я пробував, то конвой через дірку ледве не проколов мені сідницю. Виручила літня шапка із якої легше було викинути нечистоти.

  Перша зупинка була на якійсь станції в Білорусії. У цей день там випав сніг. Група дівчат дерев’яними лопатами очищали сніг. Крізь віконечко заґратоване, але не засклене, я почав із ними домовлятись, чи не купили б вони в мене нового бушлата і валянки за два буханці хліба. Вони погодились. Я викинув крізь віконечко ці речі, які дівчата блискавично підібрали. Конвой почав їм голосно погрожувати, мовляв, буде стріляти. Дівчата виявились сміливими і у відповідь конвоїрам почали показувати сідниці. Незабаром купили, вочевидь у станційному буфеті, два буханці хліба і проштовхнули у віконечко без зайвих зусиль. Тут розігралась драма: конвой дійсно почав стріляти ймовірно у повітря. Дівчат від вагона як вітром здуло. Тільки-но ми встигли розділити один буханець хліба, як відразу відчинились двері і ввійшли конвоїри з дерев’яними молотками. Завваживши в моїх руках буханець хліба, записали в якусь чорну книжку і сказали, що мене слід би посадити в карцер, який є при поїзді, і в ньому замість підлоги — ґрати, крізь які віє вітер. Але в цьому карцері вже сидить порушник, який хотів здійснити втечу, так що я своє покарання отримаю на місці. Зігнали усіх в одну секцію і цими довбнями почали обстукувати вагон — від підлоги по стінах і до стелі. Відтак, почали переганяти всіх в протилежну секцію і довбнями-молотками почали нас перераховувати. Така процедура проводилась декілька раз на добу, особливо ночами.

  В обід в’язні побутовці внесли у вагон « гарячюю піщю», якусь вівсяну баланду й відро води – окропу. Наша проблема полягала в тому, що, окрім казана з баландою, жодної посудини не було і тому замість посуду ми почали використовувати наші зимові шапки. Яка ж гірка наша доля! Куди й як довго нас везтимуть?!

  В столиці «родіни» нас обіцяли повести в лазню. Але це були лише «рожеві» обіцянки. Замість лазні видали нам якісь піґулки для хворих і якийсь порошок від головного болю і, довго не чекаючи, поїзд швидко покинув столицю і подався на північ.

  …Чим довше ми їдемо, тим холодніше стає у вагоні. Десь за тиждень на шурупах вагона з’явився іній, який можна було злизувати замість води. Минаємо величну замерзлу ріку Печору. Стукання конвоїрів по дошках поменшало. Дедалі бідніє природа, меншає населених пунктів. Біла пелена снігу вкриває неозорий простір. Дерева стають все менші і менші, відтак зовсім зникають, перетворившись у приземкуваті кущики. Якось зайшло начальство, одягнене вже поверх «кожів» у тулуби.

— Скільки ж там градусів, – сміливо запитав я.

— Да єрунда, всєво сорок восємь.

  Сорок вісім — єрунда, а що ж тоді не «єрунда»? Потім я зрозумів, що понад 53о — це вже не «єрунда». Крізь ватовані штани мороз проколює наче голкою. Врешті 10 березня, пам’ятаєте — виїхали зі Львова в кінці лютого, прибули ми на станцію Інта. «Вивантажили» два вагони чоловіків і один жінок. Боже! Яке видовище! Ми якось звикли до себе, а дівчата? На їхніх худеньких тілах ніяк не хотіли триматись ватовані штани. Нас змішали всіх до купи. Бліденькі, виснажені в тюрмах личка на тлі яскравого снігу виглядали ще більш блідими. Я розірвав сорочку, наробив шнурків і так-сяк попідв’язував їм штани.

  Нас вишикували у довгу колону і повели в пересильний табір.

 

 

 

(Продовження…)

 

 

*         *         *