У русміра – ломка, як у наркомана. Пост-імперська Москва розуміє, що територія дії її ідеологічних міфів усихає, як шагренева шкіра, і сусідні нації поволі приходять до тями після постійних ін’єкцій в голову ідеологічної отрути отим півкілометровим останкінським шприцем.
До пострадянських республік поволі, але таки повертається історична пам’ять і вони починають себе усвідомлювати як самостійні нації, чия історія може бути вдвічі чи втричі давнішньою аніж у того кримінального підлітка-бастарда з краденим і сфальшованим родоводом – Московії.
Але якщо незалежність Молдови чи Литви не викликає особливих ментально-тектонічних зсувів у свідомості типового московита, то незалежність України ними не сприймається в принципі.
Тому що основна цеглина їхнього власного ментального фундаменту – це міф про спадковість і спорідненість з Києвом. А друга, яка чеканним кроком проходить через мозок піонерсько-таборного покоління, наче развєдчік Ісаєв коридорами гестапо – наше общєє савєцкоє прошлає, ота міфічна «дружба народов». І оцю думку, що так чи інакше нам нікуди не дітися один від одного, що ми абсолютно споріднені – оцю отруйну тезу імплантують нам і ззовні, і зсередини. І форма подібної імплантації може бути якою завгодно – аби хоч якось прив’язати Україну до совкового минулого, хоч гнилими нитками, але нерозривно…
А тому єдиний варіант українцям вижити як нації, а не стати гумусом для московитів – це відриватися від будь-якої ментальної спорідненості з Росією, особливо – відриватися від будь-яких совкових рецидивів.
Але любімий город, «сєрцє нашей родіни Масква», таки может спать спакойно; в Києві не дадуть засохнути імпринтинговим совдепівським паросткам у військових головах. Скільки вже писалося про ідіотизм і антиукраїнську суть «23 фєвраля», «8 марта» чи будь-який інший совдепівський празднік, але – «ето наше прошлоє!..» – завивають ще живі привиди цього прошлого. І таке враження, що на те завивання реагують резонансні властивості колишніх бетонних підвалів НКВД…
Одне з таких «свят» – день совєцького десантника, 2 серпня. Скільки вже писалося про причини появи цієї дати – що Сталін готував сотні тисяч десантників для перетворення Європи в суцільний ГУЛАГ, і про самого Маргелова (який славен як «десантник» виключно каральними операціями), але – ні, «ето наше прошлоє!..»
Але коли ці рудиментарні совдепівські плями проявлялися у якого-небудь окремого десантника з відформатованою замполітом і відрихтованою порожніми пляшками головою, який вмикав ностальгію «по тим славним часам» на своїй сторінці – те можна було ігнорувати, тому що у кожну окрему голову під беретиком не заглянеш, а після замполіта і не кожну голову переформатуєш. Але тут трапився випадок більш патологічний, тому що ця ментальна гангрена проявилася не де-небудь, а в міністерстві нашої пацифістської оборони.
Якщо точніше – командування десантно-штурмових військ збройних сил України устами ідеологічного відділу нагадало своїй пастві, що оте офіційне свято десантників – 21 листопада – ну, да, оно конєчно, як би мусимо, бо ж на календарі написане, але ж насправді, нагадує командування десантно-штурмових військ збройних сил України, наше канонічне свято, неодноразово освячене московським патріархатом – 2 серпня. Он, у наших сусідів, в Придністровській Народній Республіці – то взагалі «красний дєнь калєндаря». В сенсі – загальнонаціональне свято агресивного русмірського совка. Пам’ятають, хто їм допоміг відвоювати рускій мір. Так що нашим адептам канонічної маргеловщини є з ким з’єднатися в пориві ностальгічного екстазу по тих благословенних часах, коли радянські десантники доблесно виконували свою основну функцію – поліцейсько-каральну. І це вже не є приватна контуженість совком окремо взятої голови; це люди, які на державному рівні самі відформатовують міліарні голови. Це є служиві люди, які перебувають на найважливішому – ідеологічному фронті.
Далі процитую фрагмент тексту поздоровлення прес-служби командування ДШВ ЗС України. Фактично, це анамнез.
Текст, наче і написаний українською, але коли його читаєш, то кондовий совок так і капає з цих рядків, відчувається школа! Таке враження, що прес-служба там виключно з колишніх політ-службовців совдепівської закваски:
«Однак, не слід забувати нашу історію, героїчні приклади десантників старшого покоління та наших загиблих бойових товаришів. Хтось віддав своє життя в локальних конфліктах ХХ століття, хтось в миротворчих місіях, чимало десантників пішли у небо у боротьбі з російсько-окупаційними військами на українському Донбасі…»
Перше питання: що таке для командування ДШВ ЗС України «наша історія»? За цим алгоритмом Служба Безпеки України так само тепер може писати про ЧК-НКВД – «наша історія»?..
Для мене «наша» – це українська, національна, яку «ваші» – совдепівські – хотіли винищити – голодоморами, сибірами, русифікацією тощо.
Загалом, у цьому фрагменті хоч і підсвідомо, але дуже характерно висвітлена ідеологічна пострадянська шизофренія: з пієтетом згадувати інспіровані Москвою «локальні конфлікти» і «миротворчі місії» (оце вже дійсно свідоме блюзнірство…), і тут же – «боротьбу з російсько-окупаційними військами». Пацанчики, ви дійсно настільки неадекватні? Ви не розумієте, що те, що творять зараз росіяни в Україні – це і є оті самі «локальний конфлікт» і «миротворча місія», які ви згадуєте з теплотою вище ста градусів по цельсію? То вам вже варто визначитися з оцінкою подій: або «російсько-окупаційні війська», або – «миротворчі місіонери». Тому що суть – всюди однакова: спочатку кремлівська гебуха інспірує «локальний конфлікт», а потім присилає туди свої війська з «миротворчою місією». То от в кривавому переліку московських підлих авантюр, які по шкалі командування десантно-штурмових військ збройних сил України делікатно проходять під грифом «локальних конфліктів» – чи не можна було б конкретніше визначитися: які саме «конфлікти» так припали до серця командуванню десантно-штурмових військ збройних сил України, що вони свою світлу пам’ять про ті події неодмінно хочуть перекопіпастити на ідеологічно-мотиваційні сторінки українського національного війська?
І оцей політкоректний термін – «чимало полягло»… Не «чимало», а багато! Давайте точніше – були вбиті на російсько-українській війні. І були вбиті якраз тими десантниками, які знову виконують кремлівську «миротворчу місію». Тільки цього разу – в Україні. А по суті – різниці абсолютно ніякої. І от стало цікаво: а якби вас доля випадково не занесла на наші терени після розвалу совка: ну, служили би де-небудь під сонячним Красноярськом або ще краще – у омитій кров’ю всіх пост-радянських республік псковській дивізії ВДВ, то ви б зараз так само ридали десь біля фонтану з десантною сечовиною і пишалися б цією війною? У вас взагалі є якісь національні і ідеологічні орієнтири, окрім цієї совдепівської маргеловщини?..
Ну, то давайте вже ближче до тіла – якими конкретно «локальними конфліктами ХХ століття» так пишаєтьсякомандування десантно-штурмових військ збройних сил України, що не можуть від них відкараскатися? Які з тих конфліктів були такі мироносні, що нам, як нації, неодмінно треба постояти в тіні тої пам’яті московського миролюбія на крові?
Візьмемо найвідоміші «миротворчі місії», які не обійшлися без присутності совєцкіх ВДВ.
От Будапешт, 1956-й рік: як же таке «локальне» свято жандармської демократії – і без десантників?
Там, як ми пам’ятаємо, після війни залишилися радянські війська – чисто допомогти мадярським комуністам викинути на смітник результати демократичних виборів і за сталінською рецептурою помножити на нуль політичну опозицію. Правда, в процесі наведення «соціалістичної законності» вияснилося що Ракоші трохи перегнув з катуваннями і репресіями. Ну, як трохи… Настільки, що після того, як мадяри повстали, то в першу чергу відловлювали місцевих гебістів і кому не повезло бути відразу розстріляним – тих повстанці люто катували. Одним словом, в Угорщині вибухнуло антисталіністське повстання.
Мадяри вимагали повернення національної символіки як державної і національних свят замість інтернаціональних на зразок «дня асвабаждєнія», а також відміни тотального вивчення русского язика (а як же Пушкіндт?..).
Уряд Імре Надя викликав посла СРСР і вручив йому ноту, навіть не просто якусь там ноту, а цілу октаву – чемне прохання вивести війська, оскільки Угорщина виходить з Варшавського договору. Послом в Мадярії на той момент був Андропов (знакове прізвище для тих, хто пам’ятає часи його генсекства, зокрема – облави в кінотеатрах на предмет пошуку прогульників соціалістичного виробництва).
Як ви пам’ятаєте, радянське керівництво такої нотної грамоти не зрозуміло, оскільки балалайка – не той інструмент, який потребує подібних надмірностей. І тому радянське керівництво так само чемно відповіло, що Варшавський договір – це не якийсь там вільний клуб англійських джентльменів, а пристойний міжнародний терористичний притон концтабірного типу, в якому вхід – форинт, вихід – два.
Ну, а далі – все, як завжди в таких випадках: Маргелову і його воїнству дали команду «Фас!». Не одному йому, звісно, але ж ми зараз про «локально-мироносні» доблесті радянських десантників, які є предметом гордості командування десантно-штурмових військ збройних сил України.
«1 ноября командующий ВДВ В. Ф. Маргелов отдал приказ «на взлет» и транспортные самолеты взяли курс на Венгрию — Текель и Веспрем, а 80-й гвардейский полк двинулся походной колонной к Будапешту.
Части 7-й и 31-й гвардейской дивизии обрушились с неба на землю: на венгерские подразделения, прикрывавшие аэродромы Текель и Веспрем, и после скоротечной схватки обеспечили бесперебойную посадку самолетов военно-транспортной авиации. На аэродром Текель, куда сходились не только военные нити, но и нити политического решения венгерского кризиса, переместился штаб Особого корпуса. Янош Кадар, выйдя из правительства Имре Надя, начал группировать вокруг себя людей, которые взяли ответственность за судьбу Венгрии и обратились к командованию советских войск с просьбой помочь «разбить черные силы реакции и контрреволюции, возродить народный социалистический строй, восстановить порядок и спокойствие в стране».
Після виконання московсько-окупаційними військами своєї миротворчої функції «порядок і спокойствіє в странє» були такі, що любо-дорого пасматрєть. Будапешт 1956-го мало відрізнявся від Берліну 1945. Точної кількості загиблих мадярів так ніхто і не називає. Пишуть від чотирьох і до семи – восьми тисяч. І це, практично, за тиждень боїв із повсталою Угорщиною. Після «пабєди» – тотальні репресії, як і мусить бути при наведенні «порядка і спокойствія в странє». Близько трьохсот розстріляних, тисячі по тюрмах, близько 200 000 виїхали за межі «порядка і спокойствія».
Одним словом – покришили таки трохи тих мадярів, є чим пишатися.
Десантні підрозділи, які брали участь у окупаційно-каральній операції:
7-я гвардейская воздушно-десантная дивизия
80-й гвардейский парашютно-десантный полк
108-й гвардейский парашютно-десантный полк
31-я гвардейская воздушно-десантная дивизия
114-й гвардейский парашютно-десантный полк
381-й гвардейский парашютно-десантный полк
Ставимо галочку, натираємо бляху, поправляємо беретика і гордімся.
До речі, якщо ви вважаєте, що всеросійські маргелофіли відчувають якість комплекси за оту масакру, яку вони влаштували мадярам, то ви сильно помиляєтеся. А щоби було зрозуміло наскільки ви помиляєтеся в очікуванні каяття від тих, кого сусіди ще в ранньому середньовіччі прозвали різниками, живодерами – «касабами», то ось вам фото, яке росмаргелофіл з гордістю виклав в інтернет. Еге, той самий прапор, з яким так благоговійно носяться маргелофіли наші, місцеві. Весь у бойовій доблесті окупанта і окутаний поліцейською славою.
А взагалі-то, наскільки ж треба бути вбогим і закомплексованим, щоби отак тупо тролити мадяр: приїхати на жигулях, на цьому безсмертному чуду-юду російського автопрому, до якого присобачений прапор вєдєвє як символ ганебної «перемоги» і сфотографувати цей натюрморт на фоні парламенту європейської держави, члена НАТО… Просто невиліковні ідіоти.
Але їдемо далі по безкінечній гвардійській лєнті імені товаріща Мебіуса, що прикрашає миротворчі здобутки ВДВ.
Прага, 1968.
21 серпня доблесні радянські десантники арештували у Празі весь уряд і відправили в столицю вашої родіни – ґорад-ґєрой Маскву. Вашої – це я про родіну всіх десантників, які – «нікто-кромє-нас» і у яких «Маргєлов – наш батя». Бо якщо «Маргєлов – батя», то і Масква – «отчій дом». До речі, в Празі радянські десантники вперше обкатали свою нову форму, оці беретики і полосаті маєчки. Там, правда, скандал з моряками вийшов, але то дрібне. А скандал на ту тему, що смугасте – то здавна було традиційно морське вбрання, ще з глибоких піратських часів. І смужки носили не декоративний характер, а трохи забобонно-містичний. На тих древніх моряцьких бобочках смужки були чорно-білі і було їх рівно 12, по кількості ребер. А сенс був в тім, що в бою Смерть гляне на такого смугастого і вирішить – що то вже скелет і ним перейматися не треба. Такі маленькі піратські хитрощі.
До речі, Маргелов, як і в Будапешті, знову ж таки лічно керував совдепівськими соколами при захопленні Праги. То коли його везли окупованою столицею, він сказав таку фразу «Думал, по трупам буду ехать, а тут все мирно».
Так ось, щоби довго не розписувати «миротворчі» здобутки окупантів – декілька фото того «миру».
Якщо для Маргєлова це все вкладається в його уявлення про «все мирно», то виникає питання: що ж тоді для нього – «не мирно»?.. А, ми ж забули Будапешт і тисячі вбитих. Ну, то доблесний десантник має рацію. Будемо вважати це миром. «Рускім міром».
Ну, і щоби у вас не було сумнівів відносно незмінності системи цінностей в країні розвиненого канібалізму – ось вам симпатичний такий іграшковий солдатик. Точніше – офіцерчик. Дуже характерний вираз морди ліца з каталогу Ломброзо і перст, вказуючий на жертву, відразу видають в ньому миро-творця. В сенсі – творця русміру. Так і здається, що зараз він розтулить свої щелепи пітбуля і проголосить що-небудь канонічною мовою Маргєлова – «Нікто кромє нас!» або «Стоять! Ліцом к стєнє!..»
А щоби навіть до найтупіших дійшло, що «помнім і гордімся» стосується і окупації Праги, то там написано конкретно – «Прага 1968».
Напевне, варто такого окупантика прикупити і вигравірувати йому на потилиці – «Командуванню десантно-штурмових військ збройних сил України. З любов’ю».
Рекомендую всім адептам маргеловщини: можна презентувати діткам, щоби погралися в окупантиків.
В сім’ї канібалів діти можуть дозволити собі гратися черепами…
Чим далі будемо гардіцца? Тбілісі підійде?..
У Мюнхені була «ніч довгих ножів», а в Тбілісі – «ніч саперних лопаток». Напевне, ми цю історію так і виведемо під окремим заголовком:
Ніч саперних лопаток
Для тих, кому цей термін, «ніч саперних лопаток», ні про що не говорить – коротко про суть подій.
9 квітня відбувся силовий розгін мітингу біля парламенту Грузії. Лозунги були досить типові для мітингів, які перманентно проходили в столицях національних республік – «СРСР – тюрма народів!», «Ні російській комуністичній імперії!», «Геть фашистську армію!». Ну, і традиційно було проголошено курс на повну незалежність від Москви і побудову національної держави.
Такої антиленінської єресі Москва стерпіти не могла і мітинг наказала розігнати. Наказ на придушення віддав «демократ» Горбачов. Наступного дня Генеральний секретар відморозився і сказав, що про силовий розгін він довідався тільки о десятій ранку. Божа істота: бреше – як дише…
Від слідчої комісії:
«Первыми на площадь въехали четыре бронетранспортера, которых пропустили митингующие, тут же взяв военные машины в кольцо. Затем шли шеренги милиции с командующим войсками ЗакВО Родионовым и начальником оперативного управления войск МВД. По тротуарам двигались десантники с командиром полка и начальник Тбилисского гарнизона Юрий Кузнецов. В резерве оставался еще один батальон и разведрота, которые должны были следить, чтобы к площади не прорвалось подкрепление митингующим. Когда силовики вплотную подошли к митингующими, началась драка, произошла давка. Народу, который оставался на площади, некуда было деваться.
В какой-то момент слева в рядах милиции появилась брешь и митингующие зашли им в тыл. Тут начали работать саперными лопатами остававшиеся “в запасе”десантники. 17 человек погибли прямо на площади, еще трое скончались в больнице».
Отже, саперні лопатки застосовували доблесні радянські десантники. Взагалі-то це досить нове призначення у шанцевого інструменту – розганяти політичні мітинги; у всякому випадку я поки що аналогів не знаю. Що з автомата можна стрільнути, а лопатою можна і рубанути – то знають всі, хто вдягав військову форму. Але рубанути – ворога (!). А щоби своїх… От вже воістину: пошинкувати беззбройних громадян лопатами – оце поки що дійсно «нікто, кромє!..»
І яким же треба бути мерзенним садистом з каліченим мозком, щоби віддати такий наказ – рубати людей лопатами…
Один з таких – русскій у всіх сенсах генерал Родіонов. І для розуміння повної моральної потворності цього лампасоносця наведу дві цитати, які описують один і той же епізод. Коротко суть епізоду: перед самим початком зачистки, коли вже було ясно, що совдепія ніяк не змириться з антирадянськими лозунгами, до демонстрантів вийшов патріарх Грузії Ілія II.
Ось як описав цей епізод рускій афіцер Родіонов.
«За несколько минут до начала вытеснения митингующих войсками на площади появился патриарх Грузии Илия, который просил их по микрофону: “Братья и сестры, покиньте площадь, не доводите дело до применения силы”. Но Гамсахурдиа вырвал у него из рук микрофон и закричал: “Пусть прольется кровь!”Толпа ответила: “Пусть прольется кровь!”
А ось як описав цей самий епізод безпосередній свідок подій, журналіст Юрій Рост:
«И он вышел на трибуну. Я стоял рядом, в метре от него, поэтому мне удалось сфотографировать. Эта пленка, к счастью, в отличие от другой пленки, где была эта вся битва, сохранилась. И он обратился к грузинам, которые стояли и сидели на площади. Он сказал, что возможны разгон и кровь, и предложил им перейти на другую сторону – там есть церковь, и там, за оградой, могло спрятаться большое количество людей, дети, женщины.
Он призвал их туда перейти. А эти люди, которые были на площади, зажгли свечи и сказали: нет, мы останемся здесь. Илия помолчал. Он с паузами говорил обычно. И сказал: «Тогда я остаюсь вместе с вами». И он остался там. Когда началась эта битва, его попросту эвакуировали, но он остался до того момента, пока не началась вся эта история. И был там какое-то время.
И они встали на колени и прочли молитву. Вот вы себе представьте, как представлялось здесь – вот эта якобы оголтелая толпа – на самом деле это нормальные тбилисцы, студенты, инженеры, творческая интеллигенция, простые какие-то рабочие – вот они стоят на коленях и все до единого читают молитву. Это было очень сильно. И он стоял. Я сфотографировал и ушел, потому что боялся увидеть слезы у него на глазах. Может быть, они и были. Потому что это сдавливало грудь».
А тепер я хочу процитувати фрагмент з книги радника директора Росгвардії Александра Хіншейна «Конец Атлантиды», який також стосується безпосередньо подій в Тбілісі. А конкретно – застосування тих самих саперних лопаток.
«14 апреля прокуратура Грузии даже провела дополнительный осмотр и выемку веток, имеющих, как написано в протоколе, «следы саперных лопаток». Ветки пришлись очень кстати: это доказывало применение десантниками лопаток, которыми-де они размахивали налево-направо. Однако найденные ГВП свидетели рассказали: уже после событий они видели группы молодежи, организованно кромсавшей ножами стволы и ветки деревьев перед Домом правительства. Тогда же там стали появляться следы крови, которой не было раньше. Экспертиза подтвердила: зазубрины не могли быть сделаны лопатками».
В цьому тексті все прекрасне: і свідки, «найдені» ГВП (головною військовою прокуратурою), які бачили, як на зачищеному військами майдані на кущах стали «появлятися» сліди крові (просто біблейська картина…), і сама ота «група маладьожи», яка так само «з’явилася» на повністю зачищеній і контрольованій території і махала там ножами.
Щоби усвідомити всю абсурдність і цинічність брехні московитів: Академік Тамаз Гамкрелідзе, депутат ВР СРСР, свідчив, що військові переслідували своїх жертв ще кілометр від місця подій, а також що військовими були блоковані проходи, через що люди не могли розбігатися. Також, що була зарубана саперною лопаткою жінка – черговий лікар.
Загалом, насмерть було зарубано троє – двоє чоловіків і одна жінка. Ще 16 жінок загинули в тій жахливій запресованості, влаштованій силовиками.
Кількість скалічених достеменно невідома, оскільки не всі зверталися в мед-заклади. Всі розуміли, що буде, якщо найближчими днями до хірургії звернеться людина з характерною травмою. Власне, ми це знаємо по Майдану… Але все одно постраждалих, які зверталися за медичною допомогою, були сотні. А через декілька днів після подій пішла нова хвиля – отруєних газами.
І щоби усвідомити ірреальність всього того, про що бає русіш ідеологіш зольдатен Хінштейн – гарне фото, яке передає атмосферу на вулицях Тбілісі після зачистки.
В цю картину «маладьож» з ножами в руках вписується… – ну, приблизно, як Штірліц на нараді у Мюллера з орденом «красной звєзди» на лацкані гестапівського френча.
А тепер – знову ж, Юрій Рост: звідки взялися посічені кущі і сліди крові на них.
«Они постояли несколько секунд и начали работать дубинками. Слой демонстрантов перед солдатами на мостовой был в пять-шесть человек. Что за этим фронтом, я сначала не видел, но скоро два крепких парня предложили мне свои услуги. Они поднимали меня, взяв за ноги, я снимал, они опускали, мы перебегали в другое место, и снова они меняподнимали. В один из этих подъемов я увидел, как с прилегающих к Дому правительства улиц спускаются другие войска. Отгороженная продвинувшимися солдатами со щитами от возможности бежать, часть людей оказалась в окружении. Кто-то из них метался — их били, кто-то отбивался — их били, кто-то лежал — и их тоже били. Бессмысленно и жестоко.
Бронетранспортеры, проехав до Театра имени Руставели (условно — до Филипповской булочной), остановились, создав вторую линию окружения. У Дома правительства по краям лестницы были террасы с плотными кустами. В один из «подъемов» я увидел, что там происходит нечто странное. Сначала показалось, что десантники вырубают кустарник лопатками. Потом я увидел прячущихся в зарослях людей».
Вишукувати вночі людей, які ховаються в кущах і дорубувати їх – це не є розгін політичної демонстрації. Це – окупаційна війна на винищення непокірних.
А взагалі-то не можу уявити собі цю картину – не урки, не мусора, а військові рубають людей лопатами.
Процитую також одного з тих, хто входив у групу слідчих з «правильної» ГВП, яка потім «виправляла» результати розслідування попередньої, цивільної слідчої групи. Звати – Юрій Баграєв. Процитую для розуміння міри нелюдського цинізму і патологічного садизму тих, хто входив в ту імперську слідчу групу.
«Действительно среди погибших есть женщина, Елизавета Ч., на 5-м месяце беременности. Правда, не врач, а фельдшер. На митинг пришла сама, медицинской помощи никому не оказывала. И главное — погибла не от саперной лопатки, а была затоптана в давке. Что же касается убитого ребенка — это просто бред. Самой юной из жертв было 16 лет».
Ну, дійсно, яка дитина – 16 років!.. Такі речі не можна коментувати. Це просто треба пропустити через свідомість і проставити собі маркер – нелюди. Касаби. І відповідно ставитися до них, коли вони приходять до нас з черговою «миротворчою місією» або простягають «руку дружби».
Ну, і щоби кінцево поставити крапку в темі саперних лопаток, знову процитую Родіонова. Не для сміху (це я про сенс сказаного генералом, ви зараз зрозумієте…) – а для відображення безмірного цинізму радянсько-російської каральної системи і особистого паскудства самого генерала.
«Десантная рота восстановила цепь, но им также пришлось защищаться от разъяренной толпы. Ничего, кроме кулаков, ног и саперных лопаток, у них не было. Причем сначала они отбивали лопатками, как теннисными ракетками мячи, летевшие в них камни, арматуру, бутылки».
Так ось, хочу нагадати, що кастрована фраза «про мертвих тільки хороше або нічого» могла з’явитися тільки в наші толерантно-фальшиві часи, коли людство втрачає всі моральні орієнтири, на яких ще з античних часів піднімалася європейська цивілізація. А в оригіналі у спартанця Хілона фраза звучала так: «Про мертвих або добре, або нічого окрім правди». От при такому розкладі людина буде думати – яку репутацію залишає по собі. Родіонов був справжній російський генерал – жорстокий, цинічний, в міру тупий і безмірно брехливий. Таким і мусить залишитися в пам’яті навічно. Амінь!..
А закінчити тему Тбілісі я хочу таки Юрієм Ростом:
«Город был набит войсками и военной техникой, но мы легко, сначала с Гоги Харабадзе, а затем с архитектором Лело Бокерия, объездили все места, где находились раненые, отравленные газом и убитые.
К этому моменту я понял, что каждый факт должен быть аргументирован. Ничего не надо додумывать. Рубленая рана на спине — фотография и текст на магнитофоне, труп — фотография, отравление газом — симптомы продиктованы врачом.
Кстати, о газе. Мой замечательный друг художник Миша Чавчавадзе предполагал, что никакого отравляющего, правда, не было. Просто слезоточивый был советский, некачественный или несвежий.
Мне приходилось собирать свидетельства с особой тщательностью. Мало того что я слышал выстрел из военной машины, видел, как упал мальчишка, и помог доставить его в хирургию, я дождался возможности сфотографировать пулю с рентгеновского снимка.
Вся эта работа проделывалась ради заметки в номер «Литературной газеты», где я тогда служил. Понимая, что много не напечатают, я изложил события на трех страницах и отправился в ЦК Компартии Грузии, где сохранилась связь с Москвой. По телефону правительственной связи из кабинета нынешнего госминистра Важи Лордкипанидзе я передал статью в редакцию. Но напечатана она не была. Стандартные «идеологически выверенные» и лживые тексты заполнили все газеты. Мне было стыдно смотреть в глаза людям, с которыми я был на площади”.
П.С. “Миротворці”-десантники, які так хвацько рубали лопатами тбілісців, були з 345-й гвардійського полку ВДВ. Вікі каже, що з 1994 року полк брав участь в «…миротворческих операциях во время грузино-абхазской войны».
Що там далі в пантеоні бойових здобутків маргелофілів? Пам’ять підказує – Вільнюс, 1991 рік.
Це взагалі як за вашими лекалами проходить: як «локальний конфлікт» чи як «миротворча місія»? Я в тому сенсі, що не дай Бог занесе до Вільнюса, так щоби прояснити литовцям цей момент, а то у них, боюся, не зовсім вірна оцінка тих подій. Скоріше за все – не збігається з оцінкою командування десантно-штурмових військ збройних сил України.
Тут же яка проблема: у Вільнюсі на той момент взагалі не було ані «локальних конфліктів», ані будь-яких інших приводів для «миротворчих місій» і бути їх в принципі не могло. Справа в тім, що парламент Литви проголосував за державну незалежність ще в березні 1990 року. Але що таке для Москви якийсь парламент якось малюсінької Литви… Проте папір, підписаний навіть таким несерйозним з точки зору Кремля парламентом, має свою історичну і юридичну вагу.
І з позиції незалежної Литви події 1991 року розцінюються як збройна інтервенція проти де-юре незалежної держави. З усіма, як ви розумієте, кримінально-процесуальним висновками щодо учасників інтервенції.
А щоби зрозуміти персональні перспективи цих висновків процитую мовою Маргєлова, щоби його адептам було зрозуміло:
«Генпрокуратура Литвы предлагает приговорить Язова к пожизненному заключению. Кроме того, к пожизненному заключению прокуроры просят приговорить и бывшего командующего Вильнюсского гарнизона советской армии Владимира Усхопчика».
Там список довгий, більше 60 ветеранів «локальних конфліктів» і «мироносних функцій», а цих двох я навів для усвідомлення масштабності процесу, а також для розуміння оцінки литовцями цієї «миротворчої місії». То литовці розшукують всіх «миротворців», серед яких родзинкою в тому кривавому радянському каральному штруделі – десантники Пскова.
А тепер процитую статтю у Вікіпедії стосовно Вільнюських подій. Розділ – «Розслідування подій у Вільнюсі», перший абзац:
«Під час розслідування вільнюських подій з боку литовської влади у злочині проти людяності було звинувачено 69 громадян Росії, України та Білорусі, які в цей період проходили у Вільнюсі військову службу. Однак покарано було лише двох із них — лідерів литовських комуністів Міколаса Бурокявічюса та Юозаса Єрмалавічюса, які просили Михайла Горбачова ввести до Вільнюса війська СРСР. Обидва вони отримали дванадцять та вісім років позбавлення волі відповідно після арешту, проведеного спецслужбами Литви в Мінську — до білоруської столиці вони втекли ще на початку 1991».
Горбачова також викликали як свідка, але він, як і у випадку з побоїщем у Тбілісі, тупо відморожується – нічого не знаю, був на дачі, сапав картоплю, мобіла була відключена.
А тепер у мене делікатне питання: коли командування десантно-штурмових військ збройних сил України з теплотою згадує минулі баталії десантури – чи задумуються вони про те, як це славославіє сприймається в Грузії, в Литві? Я про реакцію грузинів і литовців, а не про русмірських ветеранів-шовіністів з породи «дєсантноє братство бєз граніц!», яким байдуже де, кого і що трощити – чи пляшки об свою голову чи чиїсь голови саперними лопатками. А якщо – чисто гіпотетично – литовці висунуть звинувачення кому-небудь з громадян України? Ну, навіть з принципу: якщо ви не засуджуєте всі ті події, якщо ви схвалюєте минулі здобутки «десантників старших поколінь», то може не зайвим було б і відповісти за той «героїзм» за мірками тих, кого маргелівці совдепівської закваски так завзято калічили і вбивали? Що кажете?.. Не винні, бо вам такий наказ дали?.. А ви були солдатами?.. Ні, шановні, невинними ви б були якби засуджували ті каральні експедиції. А якщо ви з гордістю носите ту маргелівську шкіру, якщо поздоровляєте себе з тими «перемогами», якщо не відриваєте їх від себе з корінням – значить винні. Більше скажу: навіть небезпечні і понині, оскільки вважаєте все те вірним, тобто, якщо ментальність у вас залишилася совдепівсько-імперською, то значить зможете і «павтаріть»…
І як ви вважаєте: десантники незалежної Литви – знову ж, я про литовців – вони також умлівають за Маргєловим і махають отим прапором совєцко-окупаційних ВДВ в унісон із псковською каральною дивізією? Вони також носять прапори з червоними зірками і кричать «нікто кромє нас!..»? Ні, вони відрізали радянське минуле, і маргеловська уніформа в Литві – це однозначний маргінес і ознака русміру.
—–
Ну, і святая-святих, Афганістан. Десять років війни, яку досі окремі екземпляри, яким військовий плац в минулому житті став справжньою «родіною», називають «миротворчою місією». А ще – «інтернацианальним долгом». Чи не можна якось оцей термін розшити – «інтернаціональний долг»? Хто у кого позичав і хто кому винен? На цю тему згадується тільки популярний анекдот совдепівських часів: в борг у «родіни» беруть генерали, а віддають ті борги – солдати.
«Миротворство» в Афганістані вдалося на славу. Настільки, що рахітична, вічно напівголодна економіка есесесера не витримала такого жорстокого і тривалого гвалтування – надірвалася, отримала грижу і взагалі перестала рухатися. Врешті, здохла. І це – чи не єдиний позитивний момент цієї авантюри кремлівських маразматиків.
Офіційно з радянської сторони там загинуло від 14 до 15 тисяч. Неофіційно – близько 140. Тисяч, звісно.
Щодо громадян Афганістану, то неодноразово писалося, що кількість загиблих афганців достеменно невідома. Досі мені траплялися цифри порядку 1,1 – 1,2 млн. А оце нещодавно російський сайт (що в даному контексті важливо) назвав інші цифри:
«Конечно, к сожалению, погибло и немало мирных афганцев. Таким образом, потери Афганистана составили от 1.500.000 до 2.500.000 человек».
http://www.histofan.ru/hfans-527-3.html [1]
Якщо взяти до уваги, що кількість вбитих людей зі зброєю (не знаю, як їх вірно назвати, тому що «бандити», «бойовики» і «душмани» до захисників своєї землі ніяк не тулиться) оцінюється від 300 до 500 тисяч, то нехитрою маніпуляцією на арифмометрі отримуємо цифру загиблих мирних афганців – від 1 до 2 мільйонів. Ці цифри у московитів проходять під таким собі абстрактним терміном – «немало». Тобто, десь там близько до мало. Хоча таку кількість вбитих треба оцінювати як колосально багато.
А тепер «інтернаціональний» аспект. Є така цікава стаття Олега Панфілова – «Таджикистан: неизвестная революция». Її варто прочитати повністю, тому що автор там досить детально описує на прикладі Таджикістану – як саме Москва інспірувала «локальні конфлікти». Але тут я хочу процитувати фрагмент, який характеризує ставлення таджиків безпосередньо до афганської війни.
«Во многом настроение таджикской интеллигенции к советской власти резко обострилось в период оккупации Афганистана советскими войсками (1979-1989), когда десятки тысяч таджиков были направлены переводчиками. Многие мои друзья вернулись поседевшими и замкнутыми – они увидели «советский интернационализм» своими глазами».
Що побачили десятки тисяч таджиків? А вони побачили, як в Афганістані вбивають таджиків. Справа в тім, що в Афганістані чи не половина населення – таджики. Серед відомих лідерів можна виділити імена Бурхануддіна Раббані
і Ахмад Шаха Масуда (на фото – в центрі).
Як пишуть, що саме міжтаджикські контакти допомогли знайти точки дотику з Масудом аж до відносного перемир’я (наскільки воно було можливе в тих умовах). Руслан Аушев, який воював в Афганістані і вже після війни зустрічався з Масудом, згадує:
«Коли я зустрічався з Ахмад Шахом в 1998 році, ми з ним говорили довго. Він сказав мені вражаючу річ: «Я, каже, міг би з вами воювати по-іншому. Я ж міг збивати ваші пасажирські літаки. Я ж не збивав пасажирські літаки. Я з вами воював, як воював».
Це я згадав до того, що кожний «інтернаціоналізм» має свої межі.
А тепер такий аспект: кожний, хто служив в совдепівській армії часів Афганської окупації, міг потрапити туди. У будь-якому випадку, я – запросто. Краснодар, в/ч 33166, 79-81. З нашої батареї п’ятеро поїхали віддавати «інтернаціональні борги». Один через півроку заїхав до нас в Краснодар, розповідав про будні «миротворства». Цитувати не буду, тому що фактаж буде носити спекулятивний характер.
Так ось, чи вважав би я себе винним, якби потрапив туди – ні, не вважав би. Робив би те, що і всі, хто там були. Не знаю, до якої межі озвірину я б дійшов; чи курив би я там план, чи робив би ті речі, про які розповідав нам наш колега. Ну, звісно, це якби мене не грохнули в якому-небудь транспорті.
Ми ж взагалі мали нульове уявлення про те, що там відбувається. Плюс – мозок промивали добряче… Але чи гордився би я зараз, маючи достатньо інформації? Ні, не гордився. Тому що той совок благополучно здох і завдяки цьому моя Батьківщина, врешті, отримала незалежність.
Так само, як служба в 47-мій ракетній бригаді, основною ціллю якої була Туреччина, не викликає ніяких позивів до гордості. Три дивізіони по три пускових. Система – «керосинка». Кожний пуск – 100 кілотон. В Хіросімі, якщо хто забув, було 15. Оце було б приводу для гордості, якби пульнули!.. Оце я розумію – «мироворча місія»!
Ніякої тобі Анталії, ніякого Стамбулу – чиста пустеля, де найближчі сто років ознаки життя подавав би тільки лічильник Гейгера… Просто мрія русмірського ідіота, яку нещодавно підтвердив їхній отой пробник вождя.
Тому на «дєнь ракєтних войск і артіллєріі», 19 листопада, я собі «джемісону» в стакан не наливаю і нікого з цим праздніком не поздоровляю. І носити шапку з совдепівською кокардою, як і отой шкіряний пасок з серпом і молотком на блясі – таке мені і в голову не постукає. Тому що це – день радянських ракет і радянської артилерії. Це – свято окупаційної армії, озброєної антинаціональною окупаційною ідеологією. Армія, озброєна цією паскудною людиноненависницькою ідеологією, прийшла на наші землі і встановила свій режим, результатом якого були голодомори, вислання сотень тисяч українців в Сибір і тотальна русифікація. Як можна взагалі зберігати і носити ту форму з тими символами?..
Армія – це не є самодостатній соціум, армія – це вектор сили, який нація вибудовує і застосовує для виконання певних функцій, обумовлених потребами нації. І вже від багатьох чинників – стратегічних, ситуативних – залежать мета і методи застосування армії. І відправною точкою в цих вибудовах є національний інтерес. В есесесеру не було національного інтересу, там був інтерес імперський, московський. Придавити все, що хоче вилізти за межі колючого дроту по периметру, а по можливості ще й кого з волі туди загнати – оце була основна функція всієї совдепівської армії. Совдепівська армія – це як вертухай на зоні.
А якщо ти сьогодні носиш символи тієї ворожої армії, значить ти є небезпечний для моєї нації і для тебе Україна, Литва чи Грузія – це просто абстрактні території. А завтра ти знову почнеш брататися з десантниками псковської дивізії, тому що для тебе також «десантноє братство – бєз граніц»?..
А тепер ще раз: каральні експедиції до сусідніх країн, поліцейські функції всередині країни, десять років відверто окупаційної війни, більше мільйона вбитих афганців. Абсолютно безглузда авантюра кремлівських геронтократів під лозунгом «якби не ми – там були б американці». Війна держави, ідеологія якої – марксизм – вже здохла разом з державою. То ж поясніть: якого лиха ви тягнете цей предмет «гордості» в Україну? З якого лиха ви тягнете оцей саван з мільйона жертв кремлівської агресії до незалежної держави, яка з кров’ю на фронті і сльозами в тилу сама хоче відірватися від отієї вашої маргеловщини, суворовщини, беріївщини, сталінщини? Все оте перечислене в Україну заходить одним пакетом, ім’я якому – російсько-імперська колоніальна політика. Ви дійсно цим пишаєтеся? – тоді несіть відповідальність. Як мінімум – моральну.
І – щодо пам’ятників афганській авантюрі. Війну ту не можна забувати – як і будь-яку війну. Але на пам’ятниках мусить бути одна фраза – «жертвам афганської війні». Всі, хто там загинули – по обидва боки фронту – це жертви «інтернаціонального» кремлівського режиму, який мусить бути проклятий на віки віків.
На закінчення – як литовці підвели риску під колоніальним минулим. Після спроби імперією силового придушення литовської демократії нація відповіла просто і ясно – відреклася від усього серпасто-молоткастого, просто викинули все це на смітник.
І тепер литовці, позбавлені ідеологічної шизофренії, повернулися додому, в Європу і будують свою національну державу.
З повним відривом від маргеловщини, берієвщини, суворовщини etc. , тому що це все приходить в національні держави одним пакетом, назва якому – “рускій мір”, бєс-смислєнний і бєспощадний.
І сьогодні, коли в Литві чи Естонії бачать кого-небудь з десантними регаліями радянської армії – до нього ставляться, як до потенційного агента Кремля. Адже, не маючи ніяких власних національних орієнтирів, такий може в будь-який момент «павтаріть» кремлівську «миротворчу місію» в будь-якій точці, куди йому його «родіна» вкаже.
Наприклад, де-небудь в Нарві…