Московія до більшовизму

 

І Василь Ключевський, і Юрій Афанасьєв вважали, що саме з Боголюбського починається історія Московії.

З точки зору московської патріархії Боголюбський не порушував Божу заповідь – «не вкради», як і не вчиняв ніякого святотатства, коли поцупив з вишгородського монастиря ікону Божої Матері, писану Лукою Євангелістом.

 

«Когда в 1154 году Юрий Долгорукий стал великим князем Киевским, он дал сыну в удел Вышгород под Киевом. Но Бог судил иначе. Однажды ночью, это было летом 1155 года, двинулась в Вышгородском храме чудотворная икона Божией Матери, писанная святым евангелистом Лукой, незадолго до того принесенная из Царьграда и названная впоследствии Владимирской. В ту же ночь, с иконой в руках, двинулся из Вышгорода на север, в Суздальскую землю, святой князь Андрей, тайно, без отчего благословения, повинуясь лишь воле Божией». 

 

 Отже, питання - крав Боголюбський ікону чи не крав – московською патріархією закрите: не крав. І, за злодійською звичкою, московська церква з цинізмом звичайного урки підписуює собі у свідки Бога, абсолютно не боячись Його кари. Воістину, ця «простота» є навіть гірше самого «воровства». Чи можна знайти більш явне свідчення свідомої безбожності?..

 Проте, Андрій Боголюбський – в пантеоні  святих московської церкви. До речі, цікаво: коли московити припинять зображати на іконах мультиплікаційні фантазії у стилі Васнєцова і почнуть малювати справжнє обличчя свого "святого"? Для багатьох це буде сюрпризом...  

Після Боголюбського через історичну сцену проходять не менш колоритні персонажі – побратим Сартака святий Олександр Нєвський, який навів на рідного брата Андрія неврюєву рать і змусив втікати того до Литви. Далі – фанат хана Узбека Іван Калита, битий Тохтамишем Дмитро Донской, осліплений за прийняття ісламу Василь Темний, утікаючий з Москви від кримських татар Іван Грозний… Всі ці, так звані «великі» князі, набували величі тільки в уяві своїх безправних і безграмотних холопів. В дійсності ж, покоління за поколінням, правителі Московії не були сюзеренами, а тільки менеджерами з ярликами на право збирати данину для своїх хазяїв з орди. І їм треба було дуже і дуже старатися на цій роботі, аби не розгнівати ординське начальство… То яке становище могло бути у московської церкви за таких умов? І якщо в Європі Папа освячував королів, то владу московитів «освячував» ординський хан. Як то кажуть – відчуйте різницю.

 

Ось так помалу, пройшовши етапи «єресь жидовствуючих» і «ніконіанські реформи», Москва дочекалася свого «реформаторства» на азійський лад від Петра Першого. Не знаю, наскільки можна проводити аналогії з Генріхом VIII, але по суті вийшло щось дуже схоже: церква опинилася у повному формальному підпорядкуванні монархові. При цьому страчувати незадоволених реформами не довелося, оскільки своїх принципових Томасів Морів серед московітів не було. 

За Петра Першого московська церква взагалі перетворилася на одну з гілок виконавчої влади. Патріаршество підмінялося «церковним міністерством» - Духовною колегією, або Синодом. Керував цією церковною інституцією призначений царем обер-прокурор. І що найхарактерніше: це дивне псевдоцерковне утворення так і проіснувало 200 років, аж до 18 листопада 1917-го, коли Тимчасовий уряд дав санкцію на обрання Патріарха Тихона. Як тут не згадати Лебона, що саме характер нації і визначає її історичні процеси…  

 

Закінчилося це все національною катастрофою 1917 року, про яку Василь Розанов сказав, що перемога більшовиків є не що інше, як поразка російської православної церкви. 
Після 17-того року починається нова, найдраматичніша і найбезбожніша частина історії московської православної церкви. 
 

 

Сталіністське сергіанство

Як відомо, значна частина священників відійшла з Білою армією на південь, де на території, вільній від більшовиків, за погодженням з Патріархом Тихоном утворили 20 листопада 1920 року тимчасову автокефалію.  
Після поразки „білих” і відходу закордон у 1921 році був проведений собор в Сремських Карловцях. На цьому соборі митрополит Антоній заявив, що буде приймати до виконання тільки ті рішення Патріарха Тихона, відносно яких у нього буде впевненість, що ці рішення були прийняті без тиску зі сторони більшовиків.  
Треба зауважити, що для такого рішення у нього були достатньо вагомі підстави, оскільки антирелігійна діяльність більшовиків не вщухала і з часом тільки набирала оберти. Загалом ситуацію яскраво характеризує лист Леніна до членів Політбюро, який він передав через Молотова, датований 19 березня 1922 р. 
 
«…Именно теперь и только теперь, когда в голодных местностях едят людей, и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешенной и безпощадной энергией и не останавливаясь подавлением какого угодно сопротивления… Это соображение в особенности еще подкрепляется тем, что по международному положению России для нас, по всей вероятности, после Генуи окажется или может оказаться, что жестокие меры против реакционного духовенства будут политически нерациональны, может быть, даже черезчур опасны. Сейчас победа над реакционным духовенством обеспечена нам полностью…Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу разстрелять, тем лучше[.] Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать…» 

 

У тому ж 1922 році почала виходити газета „Безбожник”, на базі якої з часом був утворений „Союз воинствующих безбожников” . Організація проіснувала до початку війни і літом 41-го була розпущена. 
Щодо Патріарха Тихона, то за його релігійну політику відносно „совєтов” до сих пір точаться суперечки. Справа в тому, що Тихон дійсно був досить набожною людиною і мав великий кредит довіри серед своєї пастви. І хоча з одного боку він наклав анафему на нову владу у 1918 році, деякі критики вважають, що його подальша демонстративно аполітична позиція дещо утримувала церкву від більш активної протидії тим руйнівним процесам, які відбувалися на території держави. Також сумнівною виглядає його подальша конфронтація з Закордонною церквою, започаткованою  Карловицьким собором. Так у своєму посланні від 1 липня 1923 года Патріарх написав: 
 
“...в апреле месяце, в соединенном заседании Священного Синода и Высшего Церковного Совета, мы осудили заграничный Церковный Собор в Карловцах,вследствии попытки восстановить монархию из дома Романовых. Мы могли-бы ограничиться осуждением архиереев, бывших на соборе под председательством митр. Антония, если бы они покаялись и прекратили свою деятельность в этом направлении, но, как нам сообщают, они не только не прекратили свою деятельность, но еще и более вовлекли Церковь в политическую борьбу. Заодно с открытыми злостными врагами русского народа, живущими в России и заграницей, с членами различных монархических и белогвардейских организаций”. 
 
Тут, напевно, варто зауважити, що Антоній все ж мав підстави для скепсису відносно документів, які виходили з території, окупованої більшовиками. Оскільки під останнім реченням в наведеній цитаті цілком доречно було б побачити підпис, скажімо, комісара більшовицького уряду по віросповіданням Шпіцберга, аніж Патріарха Тихона. Бо занадто вже „язик” кондово-більшовицький.  
Загалом фігура Святителя Тихона дійсно сповнена християнських чеснот, а його останні роки життя – драматизму навіть на фоні тих жахливих подій, які відбувалися навколо. На початку травня він був заарештований і проходив як свідок по антирелігійній справі, де було одночасно 54 звинувачених. 

 

В цей же час влада, на противагу традиційній церковній структурі, інспірує утворення так званої „Оновленої” церкви. Арештовується група близьких Тихону осіб, а самого його шантажують стратою цих людей у випадку, якщо він відмовиться виконувати низку вимог „революціонерів”. Ось як описує це в своїй роботі «Краткий обзор истории Русской Церкви от революции до наших дней» И.М. Андрєєв 
 
„Еще до полного лишения Патриарха свободы, 12 мая 1922 г., от патриарха Тихона, при обстоятельствах, остающихся до сих пор еще не вполне выясненными, было вырвано согласие на временную передачу верховного Управления Церковью другому Архипастырю. В этот день, 12 мая 1922 г., группа духовенства в составе протоиерея Введенского, священников Красницкого, Калиновского, Белкова и псаломщика Стадника явилась к Патриарху в Троицкое Подворье и имела с ним продолжительную беседу. Смысл беседы заключался в требовании от патриарха Тихона созыва для устроения Церкви Поместного Собора и полного отстранения Патриарха до Соборного решения от управления Церковью. В качестве моральной пытки, долженствующей “повлиять” на решение Патриарха, группой этого “революционного духовенства” был употреблен следующий прием: Патриарху было указано, что после только что закончившегося процесса Московского ГУБВОЕНТРИБУНАЛА (по делу о сопротивлении изъятию церковных ценностей), 11 человек приговорено к смертной казни. Если Патриарх согласится на предложение об отречении от своей власти, - то означенные 11 верующих не будут казнены. После этой беседы-пытки, в Известиях ВЦИК было напечатано: “...Группа духовенства потребовала от Патриарха Тихона созыва для устроения Церкви Поместного Собора и полного отстранения Патриарха до Соборного решения от управления Церковью. В результате беседы, после некоторого раздумья, Патриарх написал отреченье, с передачей своей власти до Поместного Собора одному из высших иерархов”.
11 человек, приговоренных к смертной казни, - казнены не были”. 
 
Таким чином в більшовицькій Росії з`явилася нова, лояльна до безбожного режиму православна церква. Трішечки славили владу, яка нищила храми і катувала священників, трішечки постукували... Ну, життя таке, що тут поробиш. Зате – канонічні. Бо вселенський патріарх не бачив нічого протиприроднього в тому, що „оновлена” церква чітко крокувала в ногу з комуністами під знаменами „воінствующіх безбожніков” в спільне майбутнє...  
Що з себе уявляла „оновлена” церква можна судити по наведеним нижче фрагментам їх програмних тез.   
 
"Великий октябрьский переворот государственными методами приводит в жизнь великие начала равенства и труда, имеющиеся и в христианском учении”
“Мы должны обратиться со словами глубокой благодарности к Правительству, которое, вопреки клевете заграничных шептунов, не гонит церкви. В России каждый может исповедовать свои убеждения. Слово благодарности должно быть высказано единственной в мире власти, которая творит, не веруя, то дело любви, которое мы, веруя, не исполняем, а также вождю Сов. России Ленину”...
Протоиерей Введенский, “Известиях ВЦИК” № 97 1923 г. 
 
Вони навіть провели свій “Червоний Собор”, однією з постанов якого  было наступне: 
 
“Церковным людям не надлежит видеть в Сов. власти - Власть Антихристову. Наоборот, Собор обращает внимание, что Советская власть, государственными методами, одна во всем мире, имеет осуществить идеалы царства Божия. Поэтому каждый верующий церковник должен быть не только честным гражданином, но и всемерно бороться, вместе с Советской властью, за осуществление на земле идеалов царства Божия”. 
 
Ось ця „Оновлена” церква й започаткувала те, чим на даний момент є РПЦ – комерціалізована філія агітпропу. Через це горнило, для гарантії лояльності, проходили нові кадри. 
 
"С великой скорбью следует отметить, что соблазнившимися и павшими во время гонений оказались и выдающиеся иерархи (напр. митрополит Сергий Нижегородский, по фамилии Страгородский, одно время уклонившийся в обновленчество, но затем покаявшийся". (И.М. Андрєєв).

 

Вважаючи на це все дійсно важко сьогодні судити, на скільки документи за підписом Тихона на справді відповідали його релігійним та етичним уподобанням і були зроблені ним без утиску. Як от наведені нижче його слова, які, начебто стали платою за його звільнення у червні 1923 року: 
 
“Конечно, я не выдавал себя за такого поклонника Сов. власти, каким объявили себя церковные обновленцы, но уж и не такой контр-революционер, каким представляет меня “Собор”. ...Я решительно осуждаю всякое посягательство на Сов. власть, откуда бы оно не исходило”. 
 
Патріарха звільнили. Ось як описує свідок вихід Тихона на волю. 
 
“Многотысячная толпа задолго залила всю площадь около тюрьмы. Вдали стоял экипаж. Большой отряд чекистов по обе стороны толпы образовали коридор от ворот тюрьмы к экипажу. После долгого ожидания раскрылись ворота и показался Патриарх. Длинные всклокоченные седые волосы, спутанная борода, глубоко впавшие глаза на осунувшемся лице, ветхая солдатская шинель, одетая на голое тело. Патриарх был бос...
Потрясенная многотысячная толпа, как один человек, опустилась на колени и пала ниц... Медленно шел Патриарх к экипажу, обеими руками благословляя толпу и слезы катились по его измученному лицу”... 
 
Керівник Московської єпархіальної ради Василь Виноградов, вже перебуваючи в еміграції, писав: 
 
„Покаянное заявление“ Патриарха, напечатанное в советских газетах, не произвело на верующий народ ни малейшего впечатления. Без малейшей пропаганды весь верующий народ, как один человек, каким-то чудом Божиим, так формулировал свое отношение к этому „покаянному заявлению“: „Это Патриарх написал не для нас, а для большевиков“. „Собор“ же 1923 г. ни на один момент не имел для верующего народа ни малейшего авторитета: все хорошо понимали, что вся затея этого „собора“ просто проделка Советской власти, никакой церковной значимости не имеющая. В результате своего просчёта Советская власть очутилась перед совершенно неожиданным для нее фактом: подавляющая масса верующего народа открыто приняла освобождённого Патриарха как своего единственного законного главу и руководителя, и Патриарх предстал пред глазами Советской власти не как возглавитель какой-то незначительной кучки верующих, а в полном ореоле фактического духовного вождя верующих народных масс.” 

  Після цього був ще один замах (загинула безвинна, випадкова людина). А у березні 1925р. - нова постанова ГПУ про притягнення Патріарха Тихона до суду. Запланованого судилища не відбулося, оскільки 25 березня 1925 року помер останній, дійсно православний за своїми переконаннями, сповнений християнських чеснот Патріарх  - Тихон. 

 

 

 

Лицарі плаща, сутани і кинджалу

 

У війну, як відомо, церква пережила майже ренесанс. Зрозуміло, що в тій надкритичній ситуації, вчорашній семінарист-бомбіст несподівано спам`ятав, що люди, навіть такі безправні як його піддані, то є „братья і сьостри” на землі. Особливо тоді, коли у них в руках є зброя... Але основним чином дядечко Джо  взяв цей інструмент в руки не для того, аби лікувати мораль народу і об`єднувати його навколо православної ідеї і християнських цінностей. 
Церкву, як інструмент, можна було ефективно використовувати на ворожій території. Ось цей аспект, на якийсь чомусь майже не звертають уваги, розглядає Александр Лбов у своїй роботі   
„Советская власть и РПЦ в годы Великой Отечественной войны  - было ли коренное изменение политики?”
Судячи по тональності його роботи я зробив висновок, що Лбов за своїми переконаннями - комуніст неосталіністського розливу. І схоже добряче відстояний в темних підвалах, з характерним натуральним мутним осадком… Я не буду розбавляти цей продукт своїми коментами, просто подам вам до столу. 
 
Внешнеполитическая деятельность церкви как фактор воздействия, например, нашла отражение и в постановлении ГКО 1943 г. «Об утверждении мероприятий по улучшению зарубежной работы разведывательных органов СССР» - религиозные организации за рубежом впервые были отнесены к категории интересов советской внешней разведки, иными словами, служба внешней разведки стала использовать религиозные организации в своих целях, чего до войны не наблюдалось ввиду недостаточного обоюдного доверия”.

„Политика подчинения автокефальных церквей влиянию РПЦ отвечала как интересам РПЦ, так и партии, которая получала мощные рычаги влияния на одну из самых консервативных и реакционных организаций мира”. 
 
„В ходе гражданской войны Сербская православная церковь заняла откровенно антикоммунистическую промонархическую позицию, и дипломатические усилия Сталина в церковном вопросе были направлены на то, чтобы через подконтрольную РПЦ сделать Сербскую церковь лояльной к партизанскому правительству”. 
 
„...через РПЦ советское правительство неоднократно пыталось воздействовать на греческую церковь с целью подчинить ее влиянию вполне лояльной СССР политике РПЦ. В 1946 году, когда стало очевидно, что компромисса достичь в этих вопросах не удастся, были предприняты шаги с целью внешнеполитической изоляции греческого клира в православной среде”. 
 
„Использование церкви во внешней политике во время войны имело целью и нейтрализацию белой эмиграции”. 
   

*          *          *

 

Я думаю, якщо у когось ще є ілюзії відносно методів і цілей пастирської діяльності РПЦ в Україні, то тільки через те, що ці ілюзії є органічною складовою його власної ментальності – радянсько-російської. А може й більше – складовою його служби на «старшого брата». А тому у українців не мусить бути ілюзій ані щодо московської церкви, ані до її адептів. Просто пам’ятаймо, що російські релігійні організації за кордоном віднесені до категорії інтересів радянської зовнішньої розвідки; іншими словами, служба зовнішньої розвідки використовує релігійні організації у своїх цілях.

 

Ось на усвідомленні цієї основної функції Російської православної церкви ми і поставимо крапку.