Не знаю, здається, я не хворію манією величі, однак згадую слова Василя Стефаника, що занадто велика скромність веде до забуття.
До чого це я? А до того, що спокійно це писати не можу: шановне товариство, прочитайте це, що пишу, подумайте, хто ми є? Почитайте всі, хто мешкає на цій українській землі, прошу вас! І, можливо, нарешті ми усвідомимо, що Всевишній дав нам, дізнаємося, які представники народу були у нас, як вони працювали для добра українського народу, і може зрозуміємо, що шмигальщина-зеленщина-разумковщина – це не є наше трагічне майбутнє! Попри все, ми не заслуговуємо на таку перспективу, хоча б тому, що у нас були такі велети духовності, про одного із яких я хочу розповісти у цій «цеглинці пам’яті».
На його ім’я було накладено за радянського часу суворе табу, та й за часів Незалежності про нього мало що відомо. А йому царська влада присвоювала солідні державницькі ранги, нагороджували високими орденами Святого Володимира, Святої Анни, Святого Станіслава, срібними медалями Олександра ІІІ і Олександра Невського, його було запрошено заступником голови Центральної Ради і міністром освіти в уряді, створеному гетьманом Скоропадським... Серед його учнів - Максим Рильський, Костянтин Паустовський… Він з плеяди славетних українців, таких як Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Леся Українка...

Мова йде про Володимира Науменка - педагога, літературознавця, етнографа, культурного діяча кінця ХІХ - початку ХХ століть, людину великої духовної сили і таланту, знавця історії літератури, особливо української, а крім того, великого патріота, подвижника, славного сина України!

Народився Володимир Науменко 19 липня 1852 року в родині вчителя у Новгород-Сіверському. Навчався в Другій київській гімназії, далі – Київський університет, історико-філологічний факультет, де заприятелював з першим ректором університету Михайлом Максимовичем, слухав лекції Михайла Драгоманова... Після закінчення університету деякий час працює учителем у Другій київській гімназії, у приватній гімназії Павла Ґалаґана, Фундуклеївській жіночій гімназії...

1905 року Володимир Науменко відкриває приватну гімназію, яка згодом стала найпрестижнішою в Києві, він організовує Київське обласне педагогічне товариство, а 1917 року стає директором Педагогічного музею в Києві. Його творчим кредо було: «Школа повинна бути національною» (на жаль, вже за нашої незалежності наша влада ніяк не може збагнути цієї фундаментальної, я би сказав засадничої, істини, через що ми і отримали цих «слуг народу»)...
Працюючи в редакції журналу «Основа», Володимир Науменко ініціює збір матеріалів до словника української мови, залучає до роботи Бориса Грінченка. Результатом стало справжнє чудо – «Словарь української мови», який знаний нині як словник Грінченка - найповніший словник такого типу для української мови, один із найкращих в українській лексикографії...

Одним із найвидатніших творінь Володимира Науменка стає журнал «Київська старина». Крім того він був основоположником архівної та бібліотечної справи в Україні, впродовж чотирьох десятиліть вчений опікав «святиню українського народу» - Шевченкову могилу.
Науменко ініціює створення Київського літературно-артистичного товариства, стає фундатором заснування Українського наукового товариства, мета якого – розвиток науки українською мовою. Товариство стало прологом створення Української академії наук. У березні 1917 року вченого запрошують на посаду заступника голови Української Центральної Ради, згодом до складу уряду, сформованого гетьманом Павлом Скоропадським, - на посаду міністра освіти (за словами Скоропадського, «він був видатною людиною, я дуже любив його доповіді, оскільки бачив у ньому світлу ідейну особистість»...).

Орест Субтельний наводить в книзі «Історія України» такі дані: «на рівні початкової школи було випущено кілька міліонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл введено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у жовтні у Києві та Кам’янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Вершиною цієї діяльності стало створення у листопаді 1918 року Української академії наук на чолі з першим президентом Володимиром Вернадським (наказ про призначення Вернадського президентом підписував саме міністр освіти Володимир Науменко)...

Дожив Науменко і до радянської влади, почав працювати в рамках новоствореної академії, виїхав на Канівщину з метою зберегти дорогоцінний науковий архів від загибелі. Але 7 липня 1919 року Володимира Науменка було заарештовано «как бывшего министра гетманского» сумнозвісної «чрезвичайкою». На питання, як ви ставитеся до радянської влади? Науменко відповів : «До радянської влади ставлюся негативно». Колегія Всеукраїнської надзвичайної комісії на чолі з Мартином Лацисом винесла вирок: «Применить висшую меру наказания и поставить в известность т. Раковского... Приговор привести в исполнение в 24 часа».

На другий день вченого було розстріляно без суду і слідства. Ось так ці зайди знищували безмежною владою вірних синів України.
І сьогодні, коли свідомі вчені-українці протестують проти обрання на пости міністрів невігласів, коли ми мусимо берегти українську мову від законів «дубінських-колісниченків-олійників» та усіх тих, кому «какая разница», то думаєш, за що нищили цвіт нації, невже ми не збагнемо уроків історії, невже повернуться часи «чрезвичайок»-дебеерівців.
Боже бережи нас і не дай нам забути великих синів України, яким був і Володимир Науменко.