- Український національний клуб - https://ukrclub.info -

В кам’яному мішку – І частина

 

 

Неначе писанка село

«Гей, видно село,

широке село під горою».

З пісні

 

 

Так мабуть міг би сказати кожен, хто з безтурботного дитинства бачив його в чудово-казкових кольорах наяву і в снах, чув про нього у розповідях бабусь, милувався ранковим співом пастушків, веселих, а іноді й сороміцьких весільних, рекрутських й похоронних піснях.

На мальовничих пагорбах до півдня повз битий шлях зі Львова на Самбір розкинулось в садах село Гошани. Навмисно називаю його Гошанами тому, що більше як півтисячоліття воно так називалося. Лише за панування злочинної комуністичної безбожної влади, комусь у тупу голову збрело його перейменувати у Градівку. Улюблене слово більшовиків: Ленінград, Сталінград, Ворошиловград. У Гошанах було ще пасовисько «Заграда» і кілька родинних рядових прізвищ Град. До речі, один із них, на ймення Петро Град, першим у селі загинув у лісі відразу після того, як прийшли «другі совєти» і зробили облаву на місцевих підпільників.

 

Архівні документи вказують, що назва села пішла від грецького слова Гош — склад. Повз село проходив великий торговельний шлях з Дрогобича до Львова, і тут від торговців брали мито: три топки солі, то й, очевидно, треба було цю сіль десь складувати.

Цікаве село ще й тим, що тут проходить європейський вододіл. Одні води течуть в притоки Дністра і впадають в Чорне море, інші – в Північний Буг і в Балтійське море. Дуже поетичними є назви частин села й полів. Є тут Лойкова і Щерб’якова гора, є Романівка, Раковець, Підзамок, Костільники й хутір Вигадівка і Воздухи. Я не ставлю собі за мету робити якусь історичну розвідку, чи дослідження села. Хочу лише зупинитись на деяких епізодах совєтської окупації.

 

Згадаю лише, що в селі зберігся пам’ятник в честь скасування панщини. Є за Підзамком поле, яке називається Добувиця, неподалік якого, як пам’ятають старожили, був пам’ятник з хрестом і висока вежа. Ніби тут «добували» волю козаки від турків і на одній могилі був хрест, а на другій — висока вежа, з якої було видно Львів.

 

В селі було три громадські пасовища: Турова, Зафатів і згадувана Заграда. Ще за панування Австро-Угорщини в селі діяли гуральня — спиртзавод і чотири корчми, в яких орендарями були євреї. У недільні і святкові дні на пасовищах збирались статечні господарі, які вирішували нагальні громадські справи.

Пасовище з північної сторони обрамляє окраса села — мішаний ліс, біля якого до Другої світової війни двічі на рік відбувались фестини: щонеділі й свята на пасовищі молодь розважалась танцями. У селі було дві єврейські родини, три приватні крамнички, а в центрі збудована громадою села кооперативна крамниця з читальнею «Просвіти» і невеличкою бібліотекою. При місцевій парохії діяв церковний хор, члени якого ставили вистави.

 

Так було. Щоденний ритм життя пристосовував селян до буднів і свят. Польська влада не завжди давала селянам рухатись ритмічно вперед, а вони чекали якихось позитивних змін. Дехто свідомо чекав війни, як зміни на щось краще.

Та раптом новина – повстала Закарпатська Україна. Згодом, у вересні, Гітлер напав на хвалебну Польщу. Гасло «Бендзєми броніць ойчизну до остатнєго ґудзіка» — виявилось хвалькуватою булькою. Польська армія губила не тільки «ґудзікі», а цілі військові обози з провіантом і зброєю. Пам’ятаю такий випадок: сидить в окопі край села телефоніст, ревно виконує службу. Сільські пастухи знайшли другий такий окоп з телефоном, покрутили ручкою польового телефону, а звідти почувся голос польською мовою. Хтось із старших пастухів запитав польською:

— Вєлє вас там?

— Єден, – обізвався.

— Ну, ну, тшимайцєсь там купи. — Поляк зрозумів жарт і сердито вигукнув:

— Ми му дами поде Львовем!

— Пане, – почув він сміх у слухавку, – та Львів вже два тижні тому окупували більшовики. Вже давно закінчилась війна. – Поляк не відійшов від телефону, поки не зжер всіх консервів з недоторканого запасу.

 

Ну й ось в сльотаву осінню погоду повзе в село колона «визвольного, доблесного» війська більшовиків. Вид жалюгідний. Довгі гвинтівки на шнурках, чорні обмотки до колін, шапки з масивними червоними зорями і чубами, наче громовідводи. Місцеві комуністи, переважно із колишніх нероб, зробили імпровізовану браму й вийшли зустрічати «братів-визволителів». Вийшов й гурт господарів. Один із них, який після австрійського війська був у Росії в полоні, хотів почванитись знанням російської, вигукнув:

— Синок! Ти с какой губернії?

— А тєбє, сволочь, на хрєна!

— Люди добрі, та то якісь інші москалі. Там ті, що я бачив у полоні, були якісь інші. Вони носили хрестики.

Господарі покинули зустріч, коли побачили з чубом офіцера, який під’їхав на ребристій кобилі і почав вихваляти совєтський рай.

— Ви, гражданє, нє будєтє работать на помєщіков і лошадьмі нє будєтє пахать землю. Ету работу у нас дєлают трактора.

Певно, відізвався якийсь господар, глянувши, як офіцерова кобила час від часу скубе бур’ян:

— Хіба такою кобилою щось зореш?

— У нас всє равни і всєм всьо дайотся по потрєбності, – а сам із заздрістю споглядає на добротні шкіряні чоботи, що з цієї оказії до блиску начистили собі господарі.

— У нас всьо єсть і всєм хватіт.

— А нендза у вас є? — пожартував селянин.

— О, єсть. Єсть много, на всєх хватіт.

 

Тут же колишні «діди», як їх тоді називали, пішли грабувати поміщицький двір. З таких же, як вони, створили владу. Колишні слуги місцевого дідича створили в селі міліцію. Боже, стільки міліції в одному селі ще ніколи не бачив. Поляки в паніці залишили в селі цілий обоз зброї. Карабінів вистачало. Варто було вирвати червону смужку із спідниці, повісити на рукав і ти вже міліція. Воістину згодився ленінський лозунг: «Грабуй награбоване». Розграбували панський штихлір. Корів із корівника роздали тим, які ніколи своїх корів не мали, а вони їх зарізали на м’ясо; за одно порізали й шкіряні паси з місцевого млина, які тягнули вальця жорен. Господи! Щовечора відчайдушна стрілянина. Благенькі клозети заповнені реакцією від раптово з’їдених панських ялівок. Громадою розпочався обмолот скирт панського і попівського зерна. Колишні слуги дідича ревно будують радянську владу. Відкрито школу із Сталіним на стіні. Активісти Рончаківські відразу взялися переінакшити наші світлі побожні душі. Один із них – Стах – був наставником школи. Його брат, якому на роботі в шахтах Франції розтрощило щоку, був заступником голови сільради. Нерідко приходили до школи із кошиком спечених сільськими господинями із дідичевого зерна булками. Один із них залізав з кошиком із булками на горище, а другий підходив з дітьми під горище і наказував школярам вигукувати:

— Боже, дай нам булок! — Ніхто звісно нічого не давав. Тоді він заохочував дітей:

— Сталін, дай булок, – і цілий кошик висипався на голови дітей. Хіба ці примітивні дії не були атеїстичної пропагандою?

 

Головою сільради став колишній лакей дідича Василь Музика. Згодом на перших виборах його обрано депутатом Верховної Ради. Воістину, кухарки стали керувати державою! Стільки урядовців в одному селі світ ще не бачив. І фінагенти, різні секретарі й завклубом, і навіть свої листоноші. Гуляй душа – нема краю. В місцевий кооператив завезено, крім тюльки, якої тут ніхто ніколи не бачив, ще й різних горілок, цигарок «Червоний прапор», порівняно дешевих, сірників. Більшовицький рай та й годі.

 

Так було майже до Нового 1940 року. Традиційна ялинка в школі. А це ще різдвяний піст. Активісти самі танцюють і нас дітлахів примушують танцювати. У школі організовано буфет, приходять сюди й селяни. Іноді ситуація стає смішною. Раніше мірою ваги був фунт і деко. Зараз грами. «Зважте мені 5 грамів цукерків», – звертаються селяни до буфетника-східняка.

Після нового року перестали бути в обігу польські гроші. Численні агенти-росіяни ходять по господарствах, списують худобу, реманент. Приходить ось такий товариш в будьоновці до стодоли й запитує:

— Что ето такоє?

— Ціп, – відповідає господар.

— А что ім дєлают?

— Молотять, – а товариш записує: дві молотарки. Десь в районі такий же йолоп прочитає: дві молотарки. Куркуль — робить висновок. І дорога в Сибір забезпечена.

Нарешті, приїхало в село якесь начальство з району.

— Погулялі, рєбята і хватіт. Но ми вас бєз работи нє оставім. — Всіх колишніх комсомольців–міліціонерів і взагалі всіх нероб урочисто з оркестром відправили на Донбас, які, майже всі, до чотирьох місяців повтікали, продавши недороге своє колишнє святкове вбрання. А вже в лютому всіх колишніх, так званих колоністів, лісників, куркулів в одну ніч повантажили на вози, хто в чому був, і почався масовий вивіз Галичан на Сибір.

 

В гарній місцині за лісом, яка й донині називається Воздухи, місцевий дідич надав не дуже врожайну землю для осадників. Осадники побачили, що ці землі не родючі, вирішили недорого продати свої наділи місцевим господарям. Таким чином, продавши, наприклад, свої два морги поля, господар міг купити в осадника десять моргів. Вигідно.

 

Отже, в число тих, хто перекупив землю в осадників, й потрапила родина моєї улюбленої тітки – батькової сестри — Єви Щербяк. Я, часто бавлячись з її дітьми, ночував на цих Воздухах. На щастя, в цю ніч я там не ночував. А міг би загудіти на Сибір. Тоді ніхто в цей час не розбирався в справедливості. Адже всім було відомо, що ті декілька родин, які перекупили землю, українці, і жодного відношення до осадників не мають. Жахлива картина. Вночі, впродовж кількох годин десяток родин навантажили на вози. Напівголих дітей поскидали в бочки, накривши рядном. Падав лапатий сніг. Кривдники виловили курей. Воздухи опустіли… А з три тижні потому з-за лісу до села розносилось тужливе завивання собак і нявкіт котів. А перед очима в мене була перев’язана скривавлена голова улюбленої тітки.

 

Через два місяці батько отримав листа з доплатою із Красноярського краю. Великдень 1940 року моя тітка, її односельчани й навіть колишній активіст-комуніст, який при Польщі за комуністичну ідею сидів у самбірській тюрмі — родичі Леоніда Чопка теж купили землю в осадників, – зустрічали на чужині. Коли він почав скаржитись, то йому відповіли: «За хорошеє спасібо, а за плохоє — надо отвєчать». Така була їхня мораль…

 

А в селі почалися дива. Нашвидкоруч почали організовувати колгосп. Біднота, якій нічого було втрачати, хто добровільно, хто силоміць — записалися. Із 360 дворів записалося ледве 50. Найкращі землі віддали в колгосп, а одноосібникам віддали найпідліші, неродючі. Громадське пасовище оборали, лише третю частину залишили для 310 дворів, а решту – для 50. Не дай Боже корова перейшла виорану межу — великий штраф. Діти на цьому пасовищі почали ворогувати між собою.

 

На церкву наклали непосильний податок, який сплачували всім селом. Іноді дії сільських перевертнів доходили до безглуздя. Якось моя богомільна бабуся, йдучи до церкви, зустрілась із комуністами-активістами. Один із них, її кум, пригрозивши їй, сказав: «Кумо, рахуйтесь із словами, – а два її похресники – комсомольці, висолопивши язики, обізвали її, свою хресну маму, мавпою. Село наче хтось підмінив. У великий піст в честь якогось їхнього свята, нас, всіх школярів, вишикували в колону, найняли музик — пам’ятаю, один з підлітків відчайдушно гатив у бубон, – і ми мусили обійти наокруж села. Видовисько гідне подиву. Колишній професійний жебрак Тацько несе попереду великий портрет Сталіна, на гупання бубона виходять заплакані жінки, похитують головами статечні господарі, а ми, діти, геть заляпані болотом, у повикривлюваних чоботях бредемо наокруж села.

 

Та раптом в одну із неділь 1941 року повернулись із Комарного люди, які виконували повинність кіньми. Німецькі літаки бомбардували летовище, яке вони будували. Тут же оголосили мобілізацію. Активні комуністи як скажені бігали по селі, збирали старі чавунні баняки, залізяччя, мовляв, для куль на війну. Особливо верещав кривопиский Рончаківський Іван. На все село він рипів: «Люди! Гітлер войну видав!» Пастушки на громадському пасовищі примирились, адже замучені на летовищі коні не вміли читати табличок, на яких було написано, що пасовище тільки для колгоспників. Всіх чоловіків мобілізували, обмундирували і відправили в Судову Вишню, звідки вони, після бомбардування геть майже всі повтікали в Гошанський ліс, а під лісом отаборилася якась совєтська військова частина. Дезертири почали в лісі відчайдушну стрілянину, а тут якраз надлетів ескадрон німецьких літаків. Розпочалась неймовірна паніка, метушня. Червоноармійці кинулись навсібіч. Одна з автомашин заглохла посеред дороги. Щоб вантаж не дістався ворогові, її запалили. Решту майна залишили напризволяще. Селяни, навчені польсько-німецькою війною 1939 року, коли поляки залишили цілий обоз із провіантом, мундирами тощо, геть все розграбували.

 

Зараз теж по здобич вийшло все село й один поперед другого кинулись у марафонський біг. Солдати, побачивши таку кількість людей, налякались їх більше, ніж фашистів, і розбіглись навсібіч, багато з них поховались у достиглих житах, давши доступ до навантажених авт.

Видовище гідне пензля художника: он босоногий літній чоловік несе на плечах мішок сірників, а хтось із жартунів запалив цей мішок і він спалахнув. Регіт. А онде хтось котить додому бочку оселедців. А он там дебела молодиця вибрала із військового оркестру найбільшу трубу — тромбон — і так дме в нього, що аж у вухах лящить.

 

Більш господарні тягнуть додому мішки з мукою, хтось волочить з десяток кирзових чобіт, хтось шинелі, хтось зрізає з автомашини брезентовий тент. Дітлахи натягли на себе протигази і вештаються під ногами; хтось розбив санітарну машину і геть пообмотувався бинтами. Лише один день селяни були «опришками». На другий день зранку каральні війська повернулись в село. Це була субота. Село обступили. Хто із ранніх повертався в село, того затримували. Один із них, на прізвище Гродів, не зупинився — йому прострілили ногу, а відтак ампутували. Він залишився одноногим на все життя. Іншого, Михайла Піскара, впіймали. Примусили вантажити на машини відібране у селян військове майно, а відтак розстріляли; багатьох чоловіків арештували, поклали рядами ниць до землі і протримали в такому положенні цілий день і лише дивом їх не розстріляли. Під вечір, списавши прізвища усіх, відпустили. А наступного дня під обід у село прийшли німці. Вилізли з укриттів чоловіки. Геть всі награбовані бинти були вивішені на палках на дахах хат, наче село добровільно здалося новій владі. Буквально за пару днів у селі був створений новий уряд. Мій вуйко, брат моєї матері, став солтисом села. Його заступником Іван Запотічний. Господи! За пару днів знов зродилась зграя поліцаїв. Тепер вже треба було почіпити на рукав синьо-жовту опаску. Всім було зрозуміло, що такої кількості поліцаїв нікому в селі непотрібно. Найактивніші комуністи втекли разом з більшовиками, а рядовим комсомольцям нова поліція трохи надавала по задниці й на тому все закінчилось.

 

Колгоспні землі знову повернулись власникам, а громадське пасовище знову стало спільним. На ньому, як колись, заграли сільські музики і відбулись танці. Селяни з полегкістю зітхнули. Але не надовго. Над селом замайорів синьо-жовтий прапор. По селі на видних місцях висіли оголошення про те, що у Львові проголошено незалежність і створено уряд. У школі відновлено навчання, щоправда, без кошика з булками. Тоді чи не найбільше прищепили підліткам любов до Вітчизни. На деякий час німці, ніби, дали спокій селянам, але це було затишшям перед бурею. Спочатку зареєстрували всю худобу, на корів і свиней начепили на вуха нумеровані кульчики, наче пломби. На коні накладено повинність, так званий «форшпан». Крім численних податків, на селян накладено контингент зерном. Хто не здав зерно, тому не дозволяли молотити збіжжя для себе. За цим слідкувало гестапо. Щоб люди не мололи на жорнах, був наказ їх здати. У селі вже сформували сталу станицю української поліції, численних самозванців геть розігнали. В той час у селі парубки заспівали сатиричну пісню:

 

Як приїхав Грос носатий,

сказав людям жорна здати.

А як приїхав Шпільман грубий,

повибивав людям зуби. Да гей!

Там плачуть малі діти,

Там мелять дві кобіти

Журнівками вправо, вліво,

Щоб їсти ся не хтіло. Да гей!

Пише Сталін до Гітлера,

Жорна мелять як холєра. Да гей!.

 

Отже, селяни почали робити спротив окупаційній владі. Багато селян поховало жорна. Забрали фашисти молодь на Бавдінст — примусові роботи. Незабаром майже всі повтікали. Окупантам не вдавався вивіз до Німеччини. Молодь почала стихійно переховуватися і організовуватись у відділи самооборони. Словом, спротив окупаційній владі постійно наростав. Багато поліцаїв із станиці вирушило на Волинь, де повстала УПА. Щоправда, фашисти не нищили лісу.

 

Десь після жнив 1944 року в село ввійшли «другі совєти». Хтось подейкував, що то вже не ті, що були. Ці другі то носять погони. Подейкували, що не буде колгоспів, будуть відкриті церкви.

Але все виявилося мильною булькою. «Другі совєти» відразу ж взялися на свій лад встановлювати владу. Вони майже повсюдно підступно призначали колишніх солтисів головами сільради, мовляв, нехай Бандери вбивають своїх, якщо їм так подобається; а згодом майже всіх арештовували.

 

Таким чином, мій вуйко Іван Гишко став у селі головою сільради. З початку до нього застосували підступні дії. Йому наказали терміново заготовити для районного начальства букових, дубових дров із колишнього поміщицького парку «Задвірщина», а відтак — дивіться, яка гуманність, засудили на п’ять років за знищення окраси села — парку. Лісу рушати безумовно не можна було, це річ державна. Після відбуття вироку його засудили на 25 років за «ізмєну Родінє». Майже всіх тих хлопців, які були два тижні при поліції на початку німецької окупації, засудили за зраду радянської батьківщини. Засудили й лісників, які зберегли й насадили ліс при німцях. Мало того, їхні родини вивезли на Сибір або на північ СССР. Нестерпні податки геть замучили селян. Кожен двір зобов’язаний був здати 40 кілограмів м’яса, 200 літрів молока від корови відповідної жирності, вовну, ягоди тощо. А державні позики. Не позичиш державі грошей — засудять, як саботажника. Привселюдно засудили показовим судом декілька сімей на 20 років ув’язнення за те, що підібрали на своєму полі декілька жмень колосків. Все це тепер призабулось, як страшний, жахливий сон. Чи є в Галичині таке село, звідки би когось не вислали в «края нє столь отдальонниє»?

 

Були й смішні парадокси. У сусідньому селі Дубаневичі 14 жовтня –храмове свято Покрови. В інших селах це будень. Саме в цей день у село нагрянула облава і побачили дивну картину. Посеред села майорить жовто-блакитний стяг, по селі розклеєні націоналістичні листівки, все село одягнуто в святкову одежу, ніхто не працює. Самостійна Україна 1947 року у Дубаневичах. Сімдесят сімей самостійників за це вивезено на білі ведмеді.

На різні провокації кидались вороги, аби нашкодити нашому народові. По селу вештались якісь заготівельники із району і продавали селянам квитанції про хлібозаготівлю, а потім судили за невиконання держпостачання. У в’язниці померли Іван Марко та Яків Гриньків.

Здавалось, повна безнадія. Підпілля підбадьорювало нарід, час від часу з’являлись листівки непокори владі. Місцеві мешканці брали участь у збройному повстанні, понад 30 селян було засуджено за політичними мотивами, багато сімей вивезено режимом на заслання. Не всі повернулись.

 

Прикрим є те, що передминулого року святкувався ювілей села — 580 років. Згадувались всі голови сільрад, нагороджені совєтськими відзнаками — медалями, орденами, але ніхто не згадав про колишніх січових стрільців, похованих на місцевому цвинтарі; тих, які були першими вбиті підчас облави; підпільників, політв’язнів та й, врешті, станичних, а їх у селі було аж три. Було у селі та у поблизькому лісі чотири криївки. Ще у 1947 році у селі був вивішений синьо-жовтий прапор.

 

Зате, за чиєюсь злочинною згодою, місцевому лісу завдано великої шкоди: влітку, на очах у всіх, масово вирубані цінні породи дерев. За жодної держави не було зроблено такого злочину. Окрасу села — ліс — зберегла польська держава, за німців не лише не знищено, а насаджено канадський клен. Не знищила і совєтська влада… Хто дозволив вирубувати цінні породи дерев? Подейкують, що хтось на цьому злочині добре нагрів руки. Хтось продає деревину в Польщу, хтось купив квартиру.

 

А ми ж колись присягали на Святому Письмі: «Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації».

 

 

 

*         *         *

 

 

 

 

Бабуся

 

 

“Бабусю старенька, ти всім помагаєш.

Яке в мене горе, чи ти відгадаєш?”

З народної пісні

 

 

 

Її сині, зажурені очі завжди випромінювали тепло і своїм поглядом сягали кудись в неозору даль. А руки, натруджені, поморщені руки при дотику до чийогось тіла наче приємно лоскотали, випромінюючи якийсь загадковий струм. Пам’ятала бабуся всі визначні події села. Добре пам’ятала Австро-Угорщину, її порядки. Народилась вона у знаній родині Бров’яків, батько якої вважався у селі знахарем-шептуном, вмів відмовляти біль зубів. Розумівся на лікувальних травах.

Свою практику передав дочці, а згодом вона – своїй дочці. Бабуся вийшла заміж за працівника ґуральні, який до півроку трагічно загинув — випадково впав у гарячу брагу. З новонароджений сином-первістком повернулась у родину батька.

Згодом доля їй судилась вийти заміж за заможного вдівця, який мав чимале господарство й дві своїх дочки. Але невтомні руки бабусі всьому давали раду. Розповідають, що коли бабуся щотижня пекла хліб, то запах розходився геть на всю вулицю, а зайвих три буханці вона пекла спеціально для бідних. О! Я й досі чую запах цього хліба, спеченого на листку капусти. Йшли роки. Розпалась Австро-Угорщина, а бабуся все переховувала австрійські гроші «ринські», які назбирувала на посаг для своїх синів і дочки. Завжди дуже шкодувала за небіжкою Австрією і чотирма корчмами у селі. Ох! Як то було добре, коли нераз повертались з міста і вступали до кожної корчми. А які там були смачні «віршлі». Щоправда, вона завжди бідкалась, що уряд спеціально побудував ці корчми, щоб реалізовувати горілку із місцевої ґуральні й споювати селян, щоб не проклинали державу за свої негаразди.

На зміну Австрії прийшла панська Польща. Ритм життя селян майже не змінився, але їх почали обкладати ще більшими податками.

Поженила бабуся й своїх двох синів й видала дочку. Селяни й далі звертались до бабусі із своїми хворобами, негараздами. Не можу сказати, чи ці нашіптування допомагали, але завжди бачив, як з її хати виходили заспокоєні, іноді усміхнені люди. Чи випадково, чи ні, але одного разу бачив таке. Прийшла із сусіднього села жінка з хлопцем-підлітком. Бабуся через віття берези вилила в глиняну миску віск і коли він у воді застиг, піднесла пластину воску до вікна і почала розглядати. Я виразно побачив дивовижну картину: на повному ходу з розкуйовдженою гривою біжить кінь.

— Ваш син налякався коня, – прорекла бабуся.

— Так, – відповіла незнайома жінка, – Ми їхали в поле і коні чогось налякались, а ще більше злякалась моя дитина, як побачила, що віз стрімголов несеться кудись в поле.

Я й досі не можу пояснити цього феномену. Бабуся витягла з-за пеки якісь трави, і дала незнайомій жінці. Ця жінка більше не приходила.

Бабуся жила в родині наймолодшого сина, по сусідству із старшим сином, моїм батьком. Сталося так, що батько посприяв цьому.

Не було випадку щоб коли-небудь бабуся, повертаючись із міста, не принесла мені якогось гостинця. Робила вона це з якоюсь хитринкою. Спершу заставляла мене цілувати її в холодні, як мені тоді здавалось, губи, що я дуже неохоче робив, відтак заставляла мене відгадувати, якого гостинця вона мені витягне із своєї бездонної, як на мене, кишені, пришитої до її широкої спідниці.

— Булку, – вигукував я.

— А ось і не печиво, – казала вона. Або:

— Медівник, а ось і цукерки.

Такого гостинця бабусі завжди пересилав мною батько, повернувшись з міста. Щоправда, бабуся завжди переполовинювала його мені.

Бабуся була дуже богомільною. Щонеділі статечні господині заходили по неї і вона разом традиційно йшли до церкви. Щорічно вони ходили на відпуст до Мавкович й навіть на Кальварію, яка зараз є на території Польщі. Йшли туди більше як на тиждень. Брали з собою ціле печиво хліба, декілька плесканок сиру, все чим багаті селяни. Ночували вони гуртом десь у якихось доброзичливих господарів. Підвозили їх десь аж за Самбір господарі возами, а відтак процесією із співом йшли пішки. Це була стихія моєї бабусі. Звідти цілі зграї дітлахів зустрічали прочан. Для кожного знаходились гостинці, окрім іконок ще й традиційні баранки на шнурках. Їх продавали на метри. Вони привозили декілька метрів.

Бабуся знала чимало народних пісень, казок, повір’їв, пов’язаних із місцевістю села. У великодній четвер брала мене за руку і вела ввечері до церкви. З цього часу аж до Великодня вона постила.

 

Бабуся, здається, ніколи не мала ворогів. Всіх прохачів щедро годувала, обдаровувала чим могла. Хоча ні, мала вона у селі по-сусідству одного ворога — це поляк Вариновскі. В селі було декілька мішаних польських родин, але Вариновскі був особливим шовіністом. Знаючи побожність бабусі, він в особливий спосіб їй мстив. Відсвяткувавши своє польське Різдво, він, на зло бабусі, викидав на тік снопи і голосно гепав ціпом, аж луна йшла. А бабуся виходила на пагорб неподалік його обійстя, робила рукою великого хреста і на все село кричала:

— Матко Бозка українська, вибери матці Бозкі польській очі! — І поляк моментально переставав молотити. Малограмотна бабуся знайшла ефективний рецепт для шовініста.

Правда, і я маю один гріх перед моєю доброю і ласкавою бабусею. Справа в тому, що вона кохалася в городині. З цього приводу мені запам’ятався один дитячий віршик, якого навчила бабуся:

 

Наша хатка опалатка

хоч непоказненька,

небагата, дерев’яна,

як своя рідненька.

І городець коло неї,

ярина в ній гарна,

що садила все весною

бабця господарна.

 

Так ось ця господарна бабця спокусила мою грішну душу маком. Вона засіяла невеличку грядочку маком, який милував мою душу цвітом. Відтак із цвіту стали пишні маківки. Іноді з міста бабуся привозила мені рогалика посипаного маком, але це було нечасто. Мені захотілось нажертись маку без рогалика і тільки мак почав доспівати, я почав ним причащатись. Кмітливе око бабусі побачило як рідіє мак. На всяк випадок порахувала маківки. Щорання починалось перераховування. Відтак пішла скарга батькові і за кожні зірвані маківки вперше у житті гуляв батьків цупкий шкіряний ремінь по моїй ще не загартованій сідниці. У цей час я теж почав вчитися рахувати і дійшов висновку, що щоденно терпіти інквізицію за якихось декілька маківок, не раціонально. В моїй «макітрі» зродилась пожадлива думка: «Якщо інквізиція, то лише раз!» Я в кожній маківці зробив ножем дірку і насипав цілу шапку маку. Бабуся перераховувала маківки. Нарешті всі! І винагородила мене чотирма яйцями на цукерки. За чемність. Так було десь з півтора тижні, поки порожні маківки на сонці не висохли і не потріскались. Содом і Гомора! На моє верещання прибігла бабуся, відібрала в батька засіб інквізиції і переконливо мовила до батька: «Наше виховання не пройшло даремно. Він росте кмітливим і бунтарем. А бунтарі потрібні в нашому неспокійному світі. Дала мені ще два яйця на цукерки і шорсткою рукою погладила мене по голові.

 

Йшов час, бабуся раділа, що я гарно вчився в школі і коли я став підлітком – першим в селі вивісив на Покрови наш національний прапор. Цього, щоправда, ніхто не знав. Прийшла до нас бабуся й запитала, що мені снилось. Я розповів про страшний і жахливий сон: снилося мені, ніби я потрапив в глибоку яму, відтак засипався вхід і я ніяк не можу видряпатись. Бабуся промовила: «Його чекає велике горе, але якщо видряпувався, то видряпається. А я його більше не побачу. Невдовзі мене арештували. Я повернувся додому два місяці по тому, як бабуся померла.

 

 

 

 

*         *         *

 

 

 

 

 

 

І чергове легке завдання

 

«До тебе, любо вербонько,

Ще вернеться весна,

А молодість не вернеться,

не вернеться вона»

«Журба», Леонід Глібов

 

 

 

Доля з Іваном Андрухівим мене пов’язала ще під час німецької окупації, коли він після закінчення Львівської гімназії працював вчителем у нашому селі. Він досі, на заздрість нам усім, кого готував до вступу в гімназію і до здачі екзаменів екстерном місцевий директор школи пан Коцан, одягав форменну темно-гранатову гімназійну шинелю з блискучими ґудзиками. Розповідав нам про життя львівських гімназистів-бурсаків, їхні цікаві пригоди тощо. Позаурочно читав нам «Тараса Бульбу» Гоголя. Багато творів Андрія Чайківського: «На уходах», «Побратими», «Украдений син»…А вступ до «Княжої слави» А.Лотоцького пам’ятаю й досі: «А щоб нашу рідну землю вірно, щиро покохати, треба все її минуле, добре вивчити — пізнати. Треба знати, як наші предки на землі цій проживали, як її грудьми своїми боронили, захищали».

О, скільки було влито в наші юні душі доброти й любові до рідної Вітчизни! Здається, цей гарт залишився у наших серцях на все життя.

 

Йшов кінець Другої світової війни. Плин життя почав вносити свої корективи. Мрії про гімназійну форму розвіялись, як весняний цвіт. Я своєму вчителі-наставнику як гостинець відніс на квартиру черешень із нашого городу, за що від нього як подарунок отримав книжку «Вуличник», якогось французького автора. Він міцно, по-дорослому, потиснув мені руку і сказав: «Не прощай, а до побачення». Згодом він зник із села, але наші стежки-дороги нерідко перетинались у житті.

 

Батько почав бідкатись, що зі мною робити в майбутньому, адже на приватні лекції для мене потрачено певні кошти. І тут знову у вирішенні моєї долі прийшов мій друг і порадник вчитель Андрухів, який тепер перебував у підпіллі, займав якусь не рядову посаду і мав псевдонім «Дорко». Він порадив батькові віддати мене у львівську середню школу, а із мешканкою сусіднього села Коропуж, яка жила у Львові, домовився про помешкання. На мою радість і клопоти батька, я став учнем середньої школи №17.

 

Щотижня на неділю я з великим наплечником їздив до батьків за продуктами. Декілька разів з приходом поїзда, по дорозі до села з групою повстанців мене зустрічав мій друг «Дорко». Розпитував про життя-буття. Одного разу хтось із повстанців завважив:

— А чого він їздить на село з порожнім наплечником. Він міг би для нас купувати якийсь військовий одяг, який вільно продається у Львові на ринках. — А Дорко сказав:

— Ми не можемо його зобов’язувати до чого-небудь. Нехай здобуває знання. Нам потрібно знаюче покоління.

 

Але мені подобалась ідея. Щоб прилучитись до добра справи, я радо дав згоду. Вже наступної суботи я привіз в наплечнику дві зимові військові шапки-вушанки, шинелю і пару теплих рукавиць. Мене зустріли в умовленому місці. Всі раділи, я був гордий, що роблю щось потрібне. Тут же отримав замовлення на нову покупку речей. Одначе мені порадили не доїжджати до станції Коропуж, а вистрибувати на ходу між Коропужем і Чишевичами. Там поїзд трохи зменшував швидкість. Майже п’ять місяців таким чином я вистрибував із поїзда. З цього часу я отримав в підпіллі псевдонім «Стрибун». Згодом мене не завжди зустрічали з поїзда. Заходив я випорожнювати наплечник до хати господарів Костиків, яка стояла одиноко в полі край села Коропуж.

 

Але, як мовиться, все має початок, все має й кінець. Якось після Йордану раптово в школі мене викликав воєнрук і почав здалека розпитувати, чи ходжу я після школи по базарах. У чергову суботу про цей випадок я розповів «Доркові». Він негайно наказав мені не повертатись до Львова на помешкання і покинути школу.

З цього часу доля кидала мене в різноманітні життєві перипетії. Але з «Дорком» ми ніколи не поривали зв’язків. Я залишався «Стрибуном», але здебільшого мав справу із літературою, пропагандою.

 

Пройшло майже два роки з цього часу, як в одну із сльотових осінніх ночей, я за звичкою знову вистрибнув з поїзда. По дорозі з Коропужа до Гошан, а чи випадок це? Мене зустріла група повстанців з «Дорком» на чолі. Уяви не маєте, яка то це була обопільна радість.

По болотяній, польовій дорозі у мене, у великому військовому черевику відірвалась підошва. За кожним кроком дзвінко виляскувало чвакання.

— Що це таке? — запитав мене дорогою «Дорко».

— Ось поглянь, – вказав я на відірвану підошву.

Він присвітив ліхтариком. Зупинив друзів, зняв із себе добротні шкіряні чоботи, а сам взувся у мої подерті черевики, заздалегідь прив’язавши підошву якимсь дротом. В цей час він був сотником. Я й досі в глибоких роздумах, чи зробив би щось подібне хтось із теперішніх лідерчуків. А ми всі вечеряли із одної «менашки» — їдунки!

В цю ніч ми зайшли до явочної хати Костиків. І хтось з повстанців запропонував:

— Він іде до Гошан. А чи не міг би він в день Покрови вивісити у селі наш національний прапор.

— В нього є інша робота, але це може статися за його добровільною згодою, – сказав «Дорко».

Такого легкого завдання досі не доводилось виконувати. Кивком голови я погодився.

— В напарники хай він собі візьме мого молодшого брата із Гошан, – сказав повстанець із нашого села на псевдо «Шпак», – він відчайдух.

Я не дуже хотів брати когось в напарники, тим паче що його найстарший брат Пилип був у повстанцях, а середущий, як зрадник, – начальником «істрєбітєльного» батальйону, але виконав золоте правило: «Безпосередньо і безвідмовно виконуватимеш накази Проводу».

 

Було вирішено до прапора прикріпити шнурочок, а до нього тягарець і закинути на вершечок дерева біля сільради. До Покрови залишалось два дні. У цей час У сільраді отаборився гарнізон облавників-червонопогонників.

Напередодні я переговорив із «Відчайдухом», якого в селі звали Ївась Музичин і ми вирішили вивісити прапор на даху в хаті, яку будувала вдова фронтовика Павлишина. Мовляв, щоб ніхто не поніс покарання. В хаті ніхто не проживав. Вирішили прапор вивісити напередодні увечері, коли ще в селі гамірно. Я роззувшись почав дряпатись із прапором по бантах на дах. Ївась стояв насторожі внизу. Коли я видряпався під дахівку і запхав на вершок древко прапора, враз як залопочуть голосно крилами сови, а «Відчайдух» як не заверещить. Я ледве не впав з горища – майже стрибнув і встиг підібрати своє взуття.

 

Над Градівкою вперше після війни залопотів синьо-жовтий прапор, як символ волі і непокори бунтівного народу.

 

Коротка довідка. Немає вже хати Костиків. Господаря розстріляли облавники на власному подвір’ї. За невідомих обставин загинув «Шпак», кажуть від своїх; начальника «істрєбітєльного» батальйону ув’язнили на 10 років за те. що грабував населення. Він не повернувся додому. Засуджено до розстрілу у Дрогобицькій в’язниці «Дорка». Передминулого року помер «Відчайдух». Щоправда, хто і як був вивісив прапор, про це досі не знав у селі ніхто.

 

 

 

 

 

*         *         *

 

 

 

 

Неймовірно, але й таке було

 

 

«Гадки поза море — а смерть за плечима».

Народне прислів’я

 

 

Передвчора «Червона мітла» гучно провела облаву в місцевому лісі. Це було відразу після приходу «других совєтів». Вбито чотирьох місцевих жителів, майже всіх чисто випадково. Один малолітній пішов до лісу по дрова і потрапив під обстріл. Майже всі підпільники замаскувались хто в яру, хто в густих верховіттях дерев. З настанням сутінків вдалося непомітно вислизнути із лісу.

 

Місцевий парубок, який мав зв’язок із підпіллям, і за терміном не пішов служити в совєцьку армію, довго про щось перешіптувався в затіненому садку з розумним і начитаним підлітком Славком. Старший прутиком на землі накреслював молодшому якісь фігурки, просіку лісу, контури дерев. Славко в такт покивував головою, очевидно з чимось погоджувався. На прощання по-дорослому потиснули один одному руки і розійшлись.

З раннього ранку, а це була неділя, коли більшість односельців пішла до церкви — Славко із сільськими пастухами перейшов пасовисько і подався до лісу. Тут для нього були знайомі всі стежки-дороги, видолинки, пагорби, яри. Пройшовши так звану гряду в одному із видолинків, почав приглядатися до верхівок дерев, наче щось відраховував. Відтак, зійшов на дно яру, витяг зелений кущ ліщини і майстерно чкурнув у люк криївки. Зашелестів під ногами солом’яний настил, війнуло вологим повітрям і крізь відхилений люк він побачив в кутку на бантинах три висячих автомати. По одному виніс їх назовні, щільно закрив ляду із кущем ліщини і, закинувши автомати на одне й друге плече, швидко подався геть від криївки.

 

Вперше у житті Славко так близько серця ніс зброю. Спів лісових птахів, сонячна погода сприяли доброму настрою. Декілька разів він клацнув замком, подивився над «мушкою» на колись повалене дерево – але стріляти не вільно. Автомати слід доставити в у село. Їх поспіхом залишили підчас облави підпільники. Він гордо попрямував до виходу із лісу, мугикаючи слова пісні:

…Автомат носити і в УПА служити,

Помандрувати край світу!

 

Босоніж було легко й безшумно мандрувати лісовими стежками. Пастушки погнали корів до села. Ще б трохи проскочити межею так званих загумінок і за якихось 20 метрів — село. Ну ось і кінець загамінок. Залишаючи городи, треба лише зістрибнути з берега, перебігти дорогу і вже – село. Ривок з берега на дорогу і раптом — жах. На березі, роззувшись, гріється на сонці, дрімає група червонопогонників. Очевидно із нічної засідки. Вороття назад немає. Тільки наче птах Славко перестрибнув через дерев’яний паркан подвір’я чийогось господарства, як почулась метушня і окрики: «Стой!» Славко вбіг у сіни хати й побачив діру на горище, без драбини. Босими ногами вп’явся в шпугу дверей, вхопився руками в діру горища і ніяк не може видряпатися на горище. Та раптом вбігає в сіни здоровань-червонопогонник в автоматом наперевіс, вхопив могутніми руками Славка за сідницю і з розгону викинув на горище. Славко похапцем заховався з автоматами за комин.

 

Цілий натовп напівбосих облавників почали нишпорити по стодолі, стайні, вивертати скрині у коморі. Принесли драбину. Славко побачив, як на цівці автомата двічі показалася пілотка із червоною зіркою Славка ніби паралізувало за комином. Він почав молитись. Враз блискавично вистрибує на горище здоровань-сержант, тричі вліпив Славкові ляпаса по обличчю, відтак прошепотів:

— Тєбе что, гавнюк, шкури своєй нє жалко! Сіді тихо… Твою мать… — а потім – Здєсь ні хрєна нєту! — голосно зарепетував.

— Куда же он мог дється? — почулося знизу, але побачивши відчинену хвіртку з протилежної сторони, поплентались з обшуками по сусідських хатах.

В цей час люди якраз повертались з церкви і обідали в кожній хаті традиційними варениками.

А в понеділок одна писката баба, яка знала всі новини в селі на три дні раніше всіх, з цікавістю розповідала:

— Кумоньки, ми їмо в неділю вареники, вбігають до хати москалиська й з порога гукають: «Дай покушать!» — Я думала вони хочуть покуштувати, а вони звалили цілу макітру, й один з них каже: «Прийдемо до сніданя». Не вірте моєму чоловікові, він ніби чув «До свіданія»

А автомати послужили добрій справі.

 

 

 

 

*         *         *

 

 

 

 

Шапка

 

«Немає гіршого, ніж освічений раб»

 

 

Рання весна 1947 року. Біля церкви після служби Божої ми, група підлітків з підпільного відділу пропаганди, щойно прочитали звернення «До українських селян», «До української молоді». Ці звернення я вивчав напам’ять і пам’ятаю їх досі. Селяни радо нас слухали, мовляв, люди добрі, глядіть, діти воюють. Обдарували нас повними кишенями тютюну-самосаду.

Але в цей час до гурту підійшов статечний господар і почав привселюдно вигукувати: «Люди добрі! Що вони тут вам голову крутять? Такі ось, як вони, нині вдосвіта в мене на городі виривали часник».

Сльози образи виступили в мене на очах. Ми ретельно розпитали в господаря, хто вони і куди пішли.

— Ось туди, – вказав рукою на ліс ображений селянин.

Ми вирішили, будь-що віднайти кривдників і відмити честь підпілля. Попрямували в напрямку, вказаному господарем. За двадцять хвилин ми перейшли цей лісок і побачили таку картину: біля озерця, обсадженого вербами, в’ється димок, навколо якого скупчилося восьмеро людей. Серед них половина жінок. Зброї не видно. Ми підкралися ближче. В повітрі потягнуло запахом часнику. Сумнівів не було: це вони. Нас теж було восьмеро хлопців. В мене був пістолет-шістка «Мубіс», якого хлопці жартома називали «Мухобій».

 

Зненацька підходимо до них і бачимо вражаючу картину: кипить казан, в якому вариться назбирана на полі минулорічна напівзогнила картопля, приправлена часником, а поруч лежала ціла купка виварених черепків-хатинок від слимаків, а замурзані діти першими смакують цю зупу. Стиснулося серце, з очей мимоволі покотилися сльози, коли ми побачили блиск голодних людей.

Це була група молдаван, серед яких виділявся високої статури росіянин, що назвав себе ленінградцем. Ми дуже шкодували, що не мали з собою ніяких продуктів. Я роздав цілу кишеню тютюну всім, а другу кишеню ленінградцю. Зав’язалася розмова.

— Слушай, Бандера, – звернувся до мене ленінградець, – нам говорят, что ви сдіраєтє с людєй сапогі. Почєму в бурках?

— Нам пошили бурки з німецької шинелі. Вони легкі та й не гупають при ходінні.

Я розповів ленінградцю і всім присутнім, що він слабо орієнтується в питанні нашого національно-визвольного руху, і роздав всім звернення до голодуючих братів з Великої України, а ленінградцю дав звернення російською мовою «До червоноармійців, бійців і офіцерів».

— Слушай Бандера, – сказав ленінградець, – дай мнє нєсколько штук.

Я витягнув цілу пачку різних звернень і дав росіянинові. Він причепився до мене зі словами:

— Слушай, Бандєра, возьмі мою шапку (на ньому дійсно була гарна зимова шапка).

— Ось бачиш, – сказав я йому, – ти говорив, що бандери здирають з людей сапогі, а тепер скажеш, що ще й шапки. Та навіщо мені зимова шапка, хто знає, чи доживу до наступної зими.

— Ти же мнє табаку дал.

— Дав, а не продав, – відрізав йому.

На прощання я їм сказав, що є звернення до селян, які повинні приймати на нічліг і годувати голодуючих. Ми б відвели їх у село, але там уже напевне, за нами шукають вороги.

…Плин життя кидав нас у різні, іноді непедбачувані життєві перипетії. Нас зловили. Далі — слідство, карцери, вирок «за ізмєну родінє» і, нарешті, пересильний табір на Крайній Півночі. Напівграмотні наглядачі ніяк не можуть нас порахувати. Лютує 40-градусний мороз. Боже, а я в легкій одежині. Зіщулився в чотири погибелі. Моя шкіряна куртка замерзла, як луб. Зачитали моє прізвище, і коли назвали аж чотири статті (54-1а, 54-11, 54-10 ч.ІІ і 196 — «ізмєна родінє, груповая подпольная організація, антігосударствєнная пропаганда і агітація і нєзаконноє хранєніє оружія) — чекісти звернули на мене особливу увагу, адже у всіх решти було по одній, дві статті.

— Откуда будєш? –звернувся до мене чекіст-майор, вбраний поверх кожуха ще й в тулуб, з зав’язаною під бородою шапкою-вушанкою, з інеєм на бровах.

— З Західної України, – відповів.

— Бандера, что лі?

— Так, – відзвався я.

— А что такоє, ми вас возім, возім, а ви всьо єсть?

— Бо ми вічні, як вічний Бог.

Кличе: «Васільєвіч, я єго хотєл пожалєть, он вєдь стоіт в туфлях, но он Бандера».

— Откуда знаєш?

— Он сам сказал.

— Пусть прівикаєт.

Раптом виводять на етап групу нумерованих в’язнів. Розмовляти не можна. Нас відсторонили. Раптом, порушуючи тишу, лунає хриплий голос в’язня-етапника:

— Ей, Бандера, а всьо-такі моя шапка сєйчас би тєбє прігоділась!

Наглядачі записали його номер, щоб за ці вигуки посадити в карцер.

Скільки я не шукав по таборах ленінградця-добродія, але так і не знайшов.

 

 

 

*         *         *

 

 

 

 

 

«Стрібки»

 

«Ні Богу свічка,

ні чорту кочерга»

Прислів’я

 

 

Так в народі називали подерте ганчір’я із старої одежі, а після Другої світової війни в Західних областях України совєтський режим створив «истребительные батальоны». Туди набирали здебільшого сільських покидьків, нероб та здеградованих гультяїв. Ці яничари завдали багато шкоди народові. Перш за все вони ставали тягарем для села, доносили на односельців, адже відкритий ворог не міг знати, що діялось в селі. Недарма в народі казали: «Краще відкритий ворог, як зрадливий товариш».

 

В Гошанах їх наплодили цілу зграю. Начальником цього істрєбітєльного батальону став Василь Музика, брат якого Пилип — «Шпок» був у місцевій підпільній боївці. Це був жорстокий кат для односельчан. Йому було надано необмежену владу. До складу цієї зграї входила напівграмотна різношерстна потолоч.

 

Хтось був ще у 40-х роках активістом, комусь подобалось носити гвинтівку, а хтось був взагалі без роду-племені. Був один кривий на ногу, який без палиці не міг рухатись. Його так і називали в селі — Кривий Стріжів, решта взагалі голота. Але дивно: всі хотіли жорстокістю бути подібними до свого керівника – Василя. Розповідали, що він затримав із сусіднього села посеред поля чоловіка, який повертався з базару, схопив його за вуса і вирвав геть з тілом; мовляв, ти із бандерівського села Дубаневич.

Село по черзі мусило всю цю велику зграю годувати вишуканими обідами. Не дай Боже, хтось на цей обід не заріже курки! Помста забезпечена.

 

Чимось їм не вгодила жителька села Ганна Швачка, чоловік якої не повернувся з війни, і жила вона бідно. Увірвались зграєю у її хату, повибивали шибки, потрощили всі ікони й повикидали на гній на подвір’ї, а сусідську жінку, Марію Баран, за коси крізь вікно викинули на подвір’я. Ради з ними годі було дати. Жодні скарги на них не діяли. Вся їхня робота полягала в тому, що вони порозстрілювали на всіх роздоріжжях у селі фігури-розп’яття. Отаборились вони, для безпеки, в будинку колишньої ґуральні на другому поверсі; тут вони і ночували. З дня організації колгоспу порозбирали понад триста стодол. Ніхто й досі не знає – куди вони подівались, мабуть їх у цьому штабі використали на дрова.

 

Такого свавілля у рідному селі для них виявилось замало. Зібравши групу, поїхали похмелятись у сусіднє село Шоломиничі, де своїх «стрібків» не було. І там їх настигла кара месників. В Шоломиничі вони їхали возом із бравими піснями, а звідти їздовий привіз їх лежачими — мертвими. Хтось із сільських жартунів вигукнув:

— Дивіться люди! Так понапивались, що покотом лежать на возі.

Їхній ватажок колись приходив до брата у підпілля і добре знав стежки-дороги повстанців. З облавниками вони зробили засідку у селі Хишевичах, в результаті там полягло четверо повстанців. Він не погребував і не погидував зняти з них добротні шовкові сорочки, пересічені і продірявлені на грудях автоматними чергами. Виправ їх із крові і закрасувався в них перед людьми на сільському вигоні підчас танців.

Не всіх їх покарала доля. Але волею Божою їхній керівник не обминув лиха.

 

Зграєю вони забрели на хутір Вигадівка. Зайшли на подвір’я Ганни Яндрушкової. Господині не було вдома, чоловік її загинув на фронті, а вона з немовлятком пішла в поле. Вони розбили хату, забрали одежу покійного чоловіка, із прискринка – гроші на позику, на яку вона продала корову. Повернувшись на обід, жінка застала пограбовану хату. В розпачі вона вибігла на дорогу з немовлям на руках і побігла  в напрямку села. В цей час під лісом проходили якісь військові маневри. На «Вілюсі» випадково її зустрів генерал в оточені офіцерів вищих чинів. Він зупинив жінку і запитав, чого вона голосить. Вона розповіла про продаж корови на державну позику, сказала, що чоловік загинув на війні, а кривдники все грабували. У цей час заплакало немовля. Генерал наказав жінці сідати в автомобіль і рушили наздоганяти кривдників. Наздогнали їх під селом. Ці в свою чергу залягли й почали відчайдушну стрілянину. Військовим легко було оточити «стрібків» й заарештувати.

 

Відбувся суд. Ватажкові присудили десять років. Через півроку він написав додому листа з проханням вислати йому молитовник. Його заступник загинув в автомобільній катастрофі, другий на Донбасі теж трагічно загинув, іншого в селі так напоїли, що його здуло і до ранку помер.

Решти «стрібків» майже нікого в живих немає, залишився лише чорний спогад про них, як страшний і моторошний сон…