Україна як держава — унікальна у своїх засадничих негараздах країна, і не тільки в Європі, але й серед держав колишнього СРСР. Принаймні тільки наша держава на теренах пострадянського простору не досягла своїх обсягів виробництва 1991-го року. Тільки в нас кожні президентські та парламентські вибори ставлять нашу державність перед гамлетівською дилемою: бути їй чи не бути? І якщо не знати справжніх причин цієї нашої сумної унікальності, то в умовах зовнішньої агресії та дилема може дати й негативну відповідь.
Витоки нашої унікальності треба шукати в історичній площині, а саме — в такому унікальному явищі у світовій історії, як Голодомор-геноцид українців 1933-го року. Пишу ці рядки так упевнено і без жодних припущень та застережень тому, що маю серед своїх однодумців з цього приводу таких світочів світового інтелекту, як Джеймс Мейс і Френсіс Фукуяма, з одного боку, та митрополит Андрей Шептицький і папа Павло Іван ІІ — з іншого.
Для тих, хто й досі сумнівається в унікальності Голодомору у світовій історії, зауважу, що картопляний голод в Ірландії зовсім не був геноцидом, а голодний геноцид мешканців Єрусалиму з боку давньоримського війська зачепив лише дещицю давньоєврейського народу, як і геноцид казахів з боку більшовиків, на відміну від Голодомору, який понівечив душі вагомої більшості українців.
Геноцид 1933-го року, якщо коротко, змінив ментальність українського селянина настільки, що перетворив його з фермера-одноосібника на зразкового колгоспного раба. Як зазначив Джеймс Мейс, глибокої трансформації в гірший бік після Голодомору зазнали ментально-етичні засади української нації в цілому.
На початку 30-х років селяни в УРСР становили 75% від усього населення, а сталінська індустріалізація, переселивши більшість тих селян у наші міста, зробила таким чином морально деформоване постгеноцидне населення домінуючим і в містах України.
Після Голодомору кати української нації залишилися при владі, що змусило наших селян убезпечувати себе на свій розсуд від повторення пекельних мук Голодомору в майбутньому, тому що вони не знали й не могли знати справжніх причин та цілей того більшовицького геноциду. І не тільки збиранням хлібних недоїдків у мішки на горищах...
А для тих, хто з різних причин і досі легковажить Голодомором, скажу одне: ті, хто пережив його та Другу світову війну, втративши в ній своїх батьків, чоловіків та братів, не замислюючись, називають голод 1933-го року страшнішим та більш важким випробуванням у своїй долі, ніж та найкривавіша війна в історії людства. І це не якісь там припущення, а результат прямого спілкування автора з людьми, що пережили пекло весни 1933-го року в українському селі.
А ще ті літні чоловіки та жінки розповідали про те, що в сусідніх російських селах не було Голодомору. Вони добре пам’ятають, як їхні батьки несли в ті села вишиванки та рушники, сімейне срібло та золото для того, щоб виміняти те багатство за викидними цінами на буханець хліба чи склянку борошна. Що й казати, «братський» народ зайвий раз тоді довів своє істинне ставлення до свого «молодшого брата».
Але головне було в тому, що наші селяни тоді добре затямили на майбутнє, що на пекельні муки більшовики їх прирекли тільки тому, що вони були українцями. І їхня деформована тривалим абсолютним голодом свідомість змушувала їх зрікатися всіх своїх проявів українства і ставати якомога ближчими до «старших братів». Ось чому лише після Голодомору ставалося до того нечуване — змішані сільські шлюби між українцями та росіянами. У наших селах перестали так масово, як до 1933-го року, вишивати сорочки та рушники, а декотрі селяни навіть переробили, на всяк випадок, свої українські прізвища на російський манер.
Звісно, що в таких умовах про український патріотизм, а тим більше націоналізм, у наших постгеноцидних селах від Збруча до Дону люди й чути не хотіли, і в такому ж несприйнятті цих понять виховали своїх дітей та внуків. Тобто, можна сказати, що відбулося національне самозречення постгеноцидних українців, які дбали понад усе про те, щоб новий Голодомор оминав їхні домівки та подвір’я, в яких уже не лишилося практично українського духу, якщо не рахувати той жалюгідний суржик, на якому спілкувалися ті новоявлені «росіяни».
Ця трансформація українців у безрідних манкуртів дуже органічно вписувалася в радянські часи, коли комуністичні керманичі тільки раділи зі слухняно-рабської ментальності тих постгеноцидних колгоспних рабів. Але вже в перші ж роки нашої незалежності ця неприродня антиукраїнська більшість відразу зіштовхнула Україну з європейських рейок у пострадянське болото, коли замість українського Ґавела — патріота В.Чорновола — ментально понівечені Голодомором українці обрали спочатку президентом наспіх перефарбованого комуністичного ідеолога Кравчука, а потім і сина постгеноцидних селян, батька олігархократії, червоного директора Кучму, який за паспортом аж до 1996-го року був «росіянином», на превелику радість своїх батьків, які пережили Голодомор у чернігівському селі Чайкине.
І після того на всіх загальноукраїнських виборах феномен українофобії українців сприяв швидкому скочуванню України до рівня африканських держав у соціально-економічному аспекті.
Мешканцям півдня та сходу нашої країни (де Голодомор був найжорстокішим) добре знайоме таке передвиборче гасло, з яким більшість їхніх краян обирають народних депутатів та президентів: «Мне всё равно, какой он национальности — лишь бы человек был хороший». Насправді ж це лише прикриття з ідеології «пролетарського інтернаціоналізму» тієї постгеноцидної українофобії нащадків людей, що пережили Голодомор. 
Тобто половина виборців України традиційно обирає у владу людей, повністю позбавлених будь-яких ознак українства — патріотизму, націоналізму чи спілкування кандидатів українською мовою. То ж неважко уявити собі, що непатріотичні люди, обрані таким чином, апріорі не могли дбати про розбудову України та добробут українців, у тому числі й тих постгеноцидних, що їх обрали.
А оскільки такі виборці-манкурти переважають і в багатьох виборчих округах центральної та північної України, стає зрозумілим, звідки в нас з’явилися президент Янукович, двічі президент Кучма та вже традиційна антиукраїнська (чи то комуністична, чи то «регіональна») більшість депутатів у Верховній Раді, яка перестала існувати тільки після анексії Криму Росією та окупації нею більшої частини Донбасу.
Національний склад нашого парламенту, до речі, теж є феноменом нашого постгеноцидного суспільства. Бо відсутність будь-яких ознак українства серед депутатів властива не тільки таким самим постгеноцидним манкуртам, як їхні виборці, а й представникам наших національних меншин, оскільки в Україні відсутня державницька ідеологія, і кожна з тих меншин унаслідок того розглядає її виключно як територію власного збагачення за рахунок гноблення місцевих аборигенів, тобто українців, багато з яких радо обирають до влади тих своїх визискувачів, бо в них відсутні будь-які ознаки такого «небезпечного» для манкуртів українства.
Саме цим можна пояснити і такий феномен наших президентських виборів 2019-го року, як відсутність серед трьох найбільш рейтингових кандидатів жодного етнічного українця. Такого не було в історії світової демократії, щоби титульна нація обирала собі президента виключно серед представників своїх національних меншин. Не було і не могло бути, бо ніде у світі, окрім України, не було Голодомору.