Частина перша. Українці - нація етнічна чи політична?

Як у часи попередників, так і зараз модним вважається протиставляти політичну націю нації етнічній. Мовляв, українські буржуазні/радикальні/консервативні (виберіть на власний розсуд) націоналісти пропонують суспільству шлях в старе етно, а ми, такі не зациклені на етно, такі собі модні, проєвропейські та ліберально-російські кличемо до політичних засад, до формування політичної нації, яку ми з барського плеча згодні називати українською. На жаль, малоосвіченість населення, погане викладання в школі та вишах дозволяють маніпулювати цими поняттями. Насправді, етнічну та політичну складову націєтворення не можна не те щоб протиставляти, а навіть розділяти. Це один і той самий процес.

Наведемо для наочності приклади. Якщо українців або інший етнос перенести в іншу країну чи на інший континент, то чи можливо буде там, в іншій державі, створити філіал української нації? Звісно, ні. Українець ти чи московит, поляк, єврей чи литовець, – в іншій державі усі національні групи втратять статус нації і перетворяться на місцеву національну меншину.

Прикладом спекуляцій на тему новітніх націй часто-густо стають країни, створені за допомогою етнічних чисток і заселення звільнених від тубільців територій колоністами. Ідеться про країни Америки й Австралію. Любителі порівнювати українців з так званими “колонізаторськими” націями радісно наголошують на тому, що мовляв американська нація створена не на етнічній основі, а на політичній. Такий “капітан очевидність” чомусь порівнює між собою не колонізаторів-австралійців із колонізаторами-канадцями, що було б цілком коректним, а їх із тубільцями-українцями. Як можна порівнювати непорівнюване? Чому тоді не порівняти з колонізаторами-американцями, наприклад, тубільців-греків чи тубільців-португальців. Їхня культурно-історична традиція і присутність пращурів греків та португальців на теренах сучасної Греції та Португалії незрівнянно “молодша” в часі за українську культурну традицію та присутність пращурів українців на землях від Прип’яті до Чорного моря, від Карпат і до Кубані.

Або розглянемо прискіпливо ще популярніший у адептів політичної нації приклад Швейцарії. Вона складалася в державу Confoederatio Helvetica з 1291 до 1848 року. У витоках заснування Швейцарії стояли різноетнічні племена – носії німецької, італійської, французької мови та культури. Що їх об’єднало в одну державу? Ці племена контролювали гірські проходи в Альпах із півночі, сходу, заходу та півдня. Тому їхнє об’єднання було покликане необхідністю спільної оборони благодатних альпійських долин, з яких годувалися ці різні племена. Але швейцарську націю вони так і не створили. Країна є, а нації немає. Німецькомовні живуть собі у своїх власних кантонах на сході та в центрі країни, франкомовні – у західних, а італійськомовні – у південних кантонах.

Швейцарці вважають себе громадянами насамперед своєї громади (а їх там понад три тисячі), далі – свого кантону, яких там за два десятки, і вже тільки потім – громадянином Швейцарії. І рідна мова та культура у кожного етносу своя окрема для свого кантону й громади: німецька, французька, італійська та ретороманська (у високогір’ї). А швейцарської мови, культури як такої просто не існує. Ну, так у них історично та географічно склалося. Тож, переїхав в інший кантон – будь ласка, переходь на іншу, тамтешню мову, бо твоєї мови із сусіднього кантону тут можуть просто не розуміти.

На відміну від Швейцарії, в Україні російську мову розуміють, і росіянам у нас жити комфортніше в мовному плані аніж українцям. То чи можемо ми впровадити у нас швейцарську модель? Можемо, якщо готові на виході отримати “українські кантони” на зразок “ДНР” та “ЛНР”. Після швейцарізації країни українці постануть перед альтернативою: перша – попасти під мовно-етнічну зачистку, організовану вождем “кантону” Одєсса, Харьков чи Днєпропєтровск; друга – шукати притулок в українських “кантонах” центральних і західних областей, нарешті третя – змиритися і позбутися своєї української ідентичності, стати “рускім укрАїнцем”. Саме така доля спіткала за останні 70 років мільйони українців, і процес їх зросійщення триває.

Чи може бути четверта альтернатива – об’єднання різномовних “українських кантонів” у боротьбі за спільну безпеку та добробут? Якби українців з російськомовними об’єднувала закрита Альпами спільна територія та традиції спільної боротьби племен проти франкомовних, німецькомовних та італійськомовних агресорів, я сказав би “Так”, не вагаючись. Натомість, маємо ситуацію, коли захищати Україну від російської агресії пішли добровольцями й волонтерами тисячі російськомовних, а колаборантами стали сотні тисяч. А скільки ще приховуються в тилу, голосуючи за ОПЗЖ і купуючи квитки на московитських блогерок і артистів?!

На додачу маємо агресивне несприйняття українських цінностей та ідеалів значною частиною російсько-зорієнтованих нащадків переселенців із Росії. Ілюзорно вважати, що проти російської агресії, інструментами якої є армія, банки, ЗМІ, шоу-бізнес, книжки й кіно, воюватимуть на фронті українські фанати російських ток-шоу, детективів і телесеріалів про ментів та росармію. Годі сподіватися, що пенсіонери й чиновники з ОРДЛО або солдати 1-го і 2-го корпусів 8-ї армії РФ, що саме воюють з українцями на східному Донбасі, об’єднаються в політичну націю у збройному протистоянні зі своїм військовим командуванням у Новочеркаську та годувальниками у Москві.

Ті, хто голосно пропагує досвід націй-колоністів або трубадурить про багатонаціональність України (що саме по собі протирічить науці, яка статистично доводить мононаціональність України за критеріями ООН) старанно обходять традиції націотворення в Европі, а не їхні винятки. Прагнучи европейського верховенства права та достатку, скандинавського рівня щастя та німецької утилізації сміття, доступу до надр, як у Норвегії, ці люди вперто відмовляються будувати в Україні національну державу европейського зразка. Над прикладами з французького законодавства, яке визначає французьку мову основоположним елементом національної ідентичності Франції, вони просто сміються або клеять дурника, який не розуміє про що йдеться. Про ближчі до нас постсоціялістичних членів ЄС – Польщу, Чехію, Румунію, Угорщину, де своє національне поставлене ПОНАД УСЕ, воліють не згадувати. А на провал мультикультуралізму – був такий експеримент над німцями по-суті тотожний їхній мрії про російськомовну Україну, реагують просто агресивно. Ці, по-суті російські ліберали, хочуть жити в руском мірє, у російськомовному середовищі та культурно-інформаційному полі, але не в Росії, а на території України. Для цього їм потрібен міт про якусь таку політичну націю, яка дозволяє не користуватися українською мовою, мати навколо себе російський простір та обирати собі в Україні таку ж проросійську владу.

Якою є наша українська альтернатива псевдонауковим теоріям протиставлення політичної нації етнічній? Проста! Уже чую репліки наших розумних українців про те, що вони “бояться людей, у яких все просто”. Утім, слід припинити ліпити українське сідло до російської корови замість українського коня. Не треба також схрещувати вужа з їжаком і створювати націю поліетнічних та різноязиких франкенштейнів. У нас має бути Україна, а не вавилонська вежа. В Европі, куди ми рухаємося, усі етнічні групи інтегруються, тобто переймають культуру, вивчають традиції та переходять на мову державотворчої (французької, польської, чеської, румунської, італійської тощо) нації. Крапка. Це в Европі навіть не обговорюється. І воно працює!

Частина друга. Українська нація і нацменшини.

Для етносів, що перебувають під загрозою зникнення, а в окремих країнах і для нацменшин (не плутати з діаспорами) створюються спеціяльні норми: Хартія, Рамкова Конвенція, Гаазькі рекомендації. Але й ці документи передбачають безальтернативну ІНТЕГРАЦІЮ і повне ОВОЛОДІННЯ малими етносами мовою державотворчої нації, яка є головною в своїй державі. Тобто, нацменшини апріорі визнають, що стати повноцінним ГРОМАДЯНИНОМ Франції, Німеччини, Словенії чи Сербії можна лише повноцінно опанувавши державну мову й культуру цих країн. Це – загальне правило, а не швейцарський виняток.

От саме з цього усвідомлення себе частиною культурного та мовного простору України або Франції, Хорватії або Данії й починається творення ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ за участі представників інших етносів. Тобто, політична нація базується на усвідомленні себе частиною українського, а не якогось іноземного світу. У цьому й полягає інституційна складова сучасного націотворення, коли політичну націю формують ГРОМАДЯНИ, об’єднані національними цінностями та відповідальністю за долю своєї країни.

Відповідальні громадяни обирають владу. Але статус громадянина, носія фактично республіканських цінностей, дають далеко не кожному нацприбульцю. Частина мешканців европейської країни, які є носіями чужих для неї цінностей або не мають жодних цінностей окрім інстинктів та звичайних потреб, – складають населення та отримують статус НЕГРОМАДЯН (формалізований чи неформалізований). Наприклад, країни Балтії, які як і Україна потерпали від зросійщення, асиміляції та штучної міграції (вивезення представників корінного етносу з рідної землі та колонізації своєї території етнічними росіянами), формалізували це в Паспорті Негромадянина. Чимало колишніх радянських громадян живуть у країнах Балтії з такими паспортами по 30 років і тікати назад у Рашу не збираються.

Україна має власний історичний досвід формування нації та інституцій громадянського суспільства. Участь у Вічовому зібранні в часи Русі мали право брати лише громадяни – господарі – платники податків. Майже те саме правило діяло в українських містах доби Магдебурзького права. Стати січовиком-запорожцем могла людина будь якого етнічного походження та соціяльного стану. Але набуття тогочасного “громадянства” Січі відбувалося лише після своєрідного складання іспиту. Претендент на право зватися січовиком (громадянином Січі) повинен був прийняти православ’я, розмовляти українською мовою, пройти ініціяцію (фізичні вправи, бойові навички, вміння) та дотримуватися січових звичаїв (законів).

Отже, українська політична нація створюється на базі об’єднання навколо українських національних цінностей та українських національних ідеалів представників корінного українського етносу й інших етносів, що проживають на нашій землі. Єдність політичної нації базується на єдності УКРАЇНСЬКИХ інтересів та цінностей, а не цінностях сусідніх країн і націй, бо в іншому разі матимемо розбрід. Інші етноси поєднані з українцями бажанням спільного розвитку, захисту та прагненням достатку.

Без прийняття національної (української) основи жодної політичної нації в Україні не збудуєш, а риторика про політичну націю залишатиметься лукавством і ширмою для насадження в Україні культури та мови інших сусідніх держав. Суспільство, панівний клас та еліта мають усвідомити, що без прийняття національної (української) основи матимемо замість політичної нації набір більше чи менше агресивних до українців діаспор сусідніх націй або нацменшин. Готовність прийняти українські національні цінності є фундаментом творення модерної політичної нації в Україні. А нацменшини у нас ніхто не примушує позбуватися свого етнічного кореня, навіть навпаки. От створили кримськотатарський канал АТР, а тепер – після завершення переходу усього українського теле-радіомовлення на світові стандарти й усунення з етеру мовної шизофренії, можна буде створити для російської нацменшини свій, російськомовний телеканал з мовленням у місцях компактного проживання в Україні етнічних росіян. Де саме? З’ясуємо після перепису населення.

Інформаційна доба третього тисячоліття диктує свої правила й умови. Глобальні виклики породжують захисну реакцію націй. Американські та европейські держави дедалі більше концентруються на внутрішніх питаннях, захищають свій ринок, свого товаровиробника, свою національну ідентичність. Україні необхідно пройти свій шлях внутрішньої концентрації, дати можливість людям самовизначитися. Введення інституту Негромадянина може полегшити вибір для тієї частини мешканців нашої країни, яка вважає себе носіями російських або іншоетнічних цінностей, не сприймає українського світу як свого, а просто хоче користуватися перевагами проживання на території України. Політична нація громадян-республіканців може собі дозволити “взяти на причіп” такого обивателя. Але лише в тому разі, якщо він, цей зденаціоналізований або зорієнтований на іншу культуру й іншу державу обиватель, погодиться не нав’язувати нам своїх – чужих українцям цінностей.

Актуальності й перспективності такому шляху додає російсько-українська війна, що розпочалася наприкінці лютого 2014 року та триває донині. Стає дедалі очевиднішим, що інтеграція ОРДЛО в Україну насправді означатиме ординську навалу “руського міра” на українців, з очевидною перспективою нищення усього українського, дискримінації і репресій українців. ОРДЛО принесе в Україну свої порядки, норми та “понятія”. Законодавче закріплення статусу “громадянин” і “негромадянин”, чітка й зрозуміло прописана процедура та можливість набуття українського громадянства може стати рятівним кругом і шляхом мирного поступу замість агресивного протистояння. Політична українська нація настане неодмінно. Бо вже тепер вона твориться на українському національному фундаменті.