- Український національний клуб - https://ukrclub.info -

Чотири горизонти української держави

Враховуючи побажання до мене викласти текст «Великої доктрини для маленького українця [1]» в іншому варіанті – коротшому та легшому для сприйняття, я оформив основні ідеї дещо в інший спосіб.

Такий собі творчий конспект під власним заголовком.

 

Чотири горизонти української держави

 

Горизонт четвертий. Цивілізаційний

Обов’язковим та необхідним при визначенні принципів перезаснування української держави є розуміння того, що наша держава цілком об’єктивно перебуває в ситуації, котра уможливлює реалізацію не тільки апокаліптичних сценаріїв її розпаду, але й створює реальні можливості для того, щоб реалізувати інший сценарій – глобальніший та масштабніший, ніж будь-який інший сценарій розбудови традиційної європейської держави в фарватері проектів Заходу. Цей сценарій – це реалізація ідеї Республіки в її неспотвореному вигляді, втілення концепції Держави-Нації в її абсолютному варіанті, коли єдиною владою в державі стає ціла нація. Спроби відтворити в Україні модель європейської держави, базованої на розвинутому громадянському суспільстві та інституті парламентаризму з віковими традиціями, котрі самі в сучасних умовах проявляють очевидну неспроможність до подолання наявної глобальної системної кризи, тільки закріплять нашу державу в ролі сировинного придатку та закриють перспективи до розвитку для цілого суспільства.

Всі наявні обставини – демографічна криза, криза економіки, криза політичної системи, деградація індустріального потенціалу, котрі закривають для нас можливості вирішення цих проблем в традиційний спосіб, та наростаюче невдоволення цілого суспільства дійсним станом речей на тлі прямого протистояння з колишньою метрополією, котре не дозволяє пустити ситуацію на самоплив – створюють загальну мотивацію до того, щоб переосмислити засадничі речі і вибудувати нову цивілізаційну парадигму для цілого народу. Ми повинні розуміти, що парадигма виживання, парадигма народу-жертви,не дозволить нам вижити – для цього потрібна парадигма переможця.

Інструментом реалізації такої парадигми повинна стати ціла держава, але держава нового типу – Держава-Нація, в котрій державна влада розосереджена між громадянами, тобто належить виключно цілій нації, а тому не може бути узурпована ніким – ані внутрішніми кланами, ані зовнішніми структурами. Тільки в контексті реалізації такої концепції можлива якнайширша мобілізація цілого народу – мобілізація трудова, інтелектуальна та творча. Без такої мобілізації історичні перспективи української держави стають занадто вже примарними.

 

Горизонт третій. Ідеологічний

Ідея побудови Держави-Нації потребує нової ідеології, котра, виходячи з природи такої держави, повинна бути націє-центричною, людино-центричною та природо-центричною.

Націє-центричність повинна визначати пріоритет інтересів не певної етнічної спільноти чи іншої спільноти всередині нації, а інтересів саме політичної нації як єдиного цілого у відношеннях з глобальним світом. Фактично, український націоналізм повинен бути спрямований не всередину, а назовні – не на боротьбу між внутрішніми спільнотами, а на діалог з зовнішніми, на творення смислів для української нації в контексті цивілізаційної парадигми.

Людино-центричність, як і природо-центричність, в такій концепції є обов’язковими складовими, котрі повинні формувати якісно інші моделі суспільно-економічних відносин та відносин людини з природою, виходячи з необхідності змін парадигм конкуренції та споживання на парадигми співпраці та гармонійного співіснування.

 

Горизонт другий. Політичний

Реалізація концепції Республіки як розосередженої державної влади означає неминучу зміну уявлень про політику як про боротьбу політичних партій за державну владу та нівелювання ролі парламентаризму аж до повної відмови від цього інструменту формування влади.

В реальній Республіці, в котрій влада є прерогативою народу, політика повинна набути свого істинного сенсу, котрий полягає у спільній діяльності громадян в управлінні державою в інтересах нації.

Враховуючи реальний стан українського суспільства та української держави, вся політична діяльність повинна спрямовуватись на інтенсивне творення продуктивного середовища одночасно в усіх напрямках – розвиток економічних ініціатив через мінімізацію регуляторної діяльності та вільний доступ бізнесу до фінансових та матеріальних ресурсів, розвиток сфери охорони здоров’я, науки, освіти та культури через забезпечення їх відповідними національними ресурсами.

Політична боротьба в такій державі повинна переміститись з боротьби за інтереси окремих груп до формування ідеологій та розробку сценаріїв їх втілення, виходячи з інтересів народу як єдиного цілого.

Основною метою політики повинно стати формування Громадянина як ключової постаті в процесі державотворення та формування територіальних громад як самоврядних, прото-державних суб’єктів, до котрих повинна переміститись значна частина державних повноважень та національних ресурсів. Потрібно розуміти, що формування цих суб’єктів є історичним процесом, а не разовою акцією.

 

Горизонт перший. Практичний, або куди ж робити наступний крок?

Враховуючи, що реалізація таких масштабних системних змін передбачає радикальні кроки, очевидною є необхідність якнайширшого ангажування до цих змін цілого суспільства вже на самому початку – для реального запуску процесу змін потрібен максимально можливий ресурс та найвищий рівень легітимізації.

З наявних на сьогодні механізмів здійснення влади єдиним механізмом, котрий відповідає таким критеріям, є всеукраїнський референдум.

По-суті, саме через всеукраїнський референдум можна, і потрібно, встановити істинні прагнення цілого народу і виявити його готовність чи неготовність до того, щоб самому стати реальним суб’єктом влади.

При постановці питання таким чином, стане зрозумілою і роль всіх без винятку активних громадянських середовищ та політичних партій – абсолютно всі вони, без найменшого винятку, повинні визначитись з власною позицією, котра має тільки дві опції: або вони діють в контексті конструктивних дій зі створення нової системи влади в інтересах цілого суспільства, або вони діють в контексті політичної боротьби та деструктивних процесів, намагаючись зайняти панівну позицію в рамках старої системи.

Найдоречнішою ініціацією референдуму є народна ініціатива. З технологічної точки зору, організувати збір трьох мільйонів підписів набагато легше та простіше, ніж організувати багатотисячні мітинги та демонстрації протесту, при тому, що ефективність такого кроку незрівнянно вища від спорадичних акцій. Для сотень розрізнених активних середовищ спільна дія зі збору підписів за проведення референдуму є цілком посильним завданням та кращою школою солідаризму, ніж заклики до об’єднання, а процес проведення такого референдуму за народною ініціативою вже є серйозною платформою для утворення солідарного народного руху.

Оцінюючи українські політичні реалії, можна сподіватись на тотальну підтримку цієї ініціативи на референдумі, що означатиме наступне: процес змін набув характеру загальнонародного процесу, а замовником таких змін виступає вже ціле суспільство, котре таким чином створює середовище, в котрому має змогу проявити себе майбутня національна еліта, не тільки утворюючи власні проекти нової конструкції влади в контексті вимог суспільства, але й популяризуючи ці проекти.

Якщо першим референдумом буде визначений термін проведення другого референдуму, на котрому суспільство визначиться з одним із запропонованих варіантів здійснення найвищої державної влади, то період між цими референдумами, безумовно, буде періодом надзвичайно високої політичної активності в усіх аспектах – від комунікації на всіх рівнях політичних та громадянських структур, до утворень нових.

Цей період буде періодом діалогу цілого суспільства.

Це буде час, коли ми вчитимемось ставити запитання та шукати на них відповіді, знаючи, що в цьому є нагальна потреба, бо вся відповідальність за обраний нами шлях буде нашою спільною відповідальністю.