Усенька надія на шовінізм

Росіяни, прогнозуючи дії/реакцію українців, уявляють себе на нашому місці («адін народ») і завжди, коли це стосується українців як суспільства, а не як урядової чи силової структури, помиляються. Звідси й ціла низка лунких зовнішньополітичних поразок – від спроби затягнути в якийсь «союз» і до Тузли й двох Майданів, де ключовою інтелектуальною тезою кремлівських радників було «дати в морду».

Українці та інші «неросіяни», уявляючи реакцію мешканців російських територій на санкції, бідність та інші реалії від ведення загарбницької війни, у 2014 устами цілого «експертного середовища» вкупі з політиками давали росіянам «-2-3 роки» на капітуляцію. Тобто, на думку наших професіоналів, громадяни РФ вже через 2-3 роки після блискучого вигнання страхопудів з Криму мали б вибачитись, змінити власну Конституцію назад, вивести війська з України, передати до українських трибуналів усіх «наших» зрадників і росіян-вояків, що брали участь у агресії, а Держдума мала б ратифікувати ультиматум переможця (України, звичайно) як закон РФ, де жертва агресії виставила б агресорові повний рахунок за все, що було, і що могло бути, а агресор - погодився. Так мало б бути за уявленнями хворих на порожнини в мозку українців.

Такі «аналітичні прогнози» вказують, що українці не менше відірвані від землі в питаннях розуміння росіян, ніж росіяни – в питаннях розуміння українців. Хоч це має й позитивну складову: ми, хоч і обоє трохи неадекватні, не просто різні; ми, радше, дуже далекі один від одного народи.

Аксіомою, підтвердженою істориками й археологами, є те, що народи, які сьогодні називають себе росіянами, щонайменше тисячу років воюють на знищення з народом, котрий сьогодні називається українським. І після кожної перемоги ті «росіяни» буквально навіжено намагаються асимілювати українців, розчинити в собі, стерти їхню ідентичність. А хто незгоден – ліквідувати. Про причини такої поведінки – іншим разом, але можемо робити висновок, що поки «вони» існують як, скажімо так, територіально велика держава, допоки й будуть нас «ліквідовувати», хто не дасть себе денаціоналізувати. Отже, загроза – вічна, допоки РФ не перетвориться на десяток-два держав, яким уже буде не до України. 
Як розвалити підгниваючого брехливого монстра на глиняних ногах, знає кожен, хто хоче це знати. Але таку мету, для початку, слід було б сформулювати на державному рівні й призначити виконавців «у частині, що стосується». На сьогодні Українська держава не лише не має таких структур і такої мети, але навіть не береться обговорювати означену проблему, сподіваючись чи то на те, що «живодьори» подобрішають, змінять вікову поведінку і залишать «свідка історичної ганьби» в спокої, чи то що «Антанта воюватиме замість нас». Тим часом, якщо не капітулюватимемо, можна з упевненістю прогнозувати, що без лютої січі «на смерть» справа не завершиться. І агресор лише нарощує воєнну потужність і готує, як може, поряд із заходом з Півночі, світову громадськість до визнання довершеного факту ліквідації України.

І добре, що вони – не такі як ми. Що, захопивши Крим, не вибачились перед усім світом і Україною, не повідкривали на півострові українських і татарських шкіл, не запропонували Києву компенсації й маси пільг у торгівлі, а кримчанам не створили демократичного й економічного клондайку. Добре, що вони – джигіти. Що далі полізли на Донбас, що заодно почали «наводити шухер» у США, Британії та ЄС. Добре, що вже майже 5 років не дають миролюбам, боягузам і тюхтіям на Заході розслабитись і «все пробачити» Росії.

Якщо росіяни не зазнають поразки в Україні, то пройдуть її всю, позабиравши навіть те, що вже наобіцяли угорцям, румунам і полякам, а тоді полізуть в історію шукати, що було «їхнє» й де-інде. Лише це нас поки що й рятує. Бо як лишень «джигіти» зупиняться, весь світ почне грати так, щоб «не було війни», а біс з ним, де ті українці матимуть кордон з тими росіянами. Хоч їм, звичайно, й буде трохи неприємно.

Отже, єдиний спосіб знищити тисячолітню загрозу – знищити саму причину загрози, Російську Федерацію. І якщо ті, кому український народ делегує владу, не хочуть це зробити в найдешевший і найнадійніший спосіб, – запалити десятки воєн на теренах Росії, - то доведеться давати бій «недоімперії» на власній території. Звичайно, зі значними жертвами з нашого боку включно з вірогідною екологічною катастрофою. Але боягузам завжди гірше.

Може, у Генштабі ЗСУ, де заступники Головкома досі не читали «Закону про оборону України» й не можуть пояснити причини російсько-української війни, знають, як зупинити оскаженілу від запаху крові й легкої здобичі орду без бою (наприклад, міжнародними санкціями + збільшенням торгівлі між Україною й РФ), проте вважаю, що вибір у нас невеликий: або ми їх, або вони – нас. Головне, щоб вони не зупинилися, бо тоді: світ закриває очі, Україна «навічно» втратить територію, а РФ спокійно готуватиметься до чергового етапу війни. Добре, що вони «кремлівські джигіти»…

Наші й західні експерти, проектуючи вірогідну реакцію на санкції щодо РФ, уявляли в російській шкурі себе, але не росіян – запеклих шовіністів, що терпітимуть і голод і холод, втрати, але йтимуть до мети, до щастя, що, серед іншого, уявляється в ліквідації України та знищенні її громадян. І не лише.

Досі не всі знають про силу російської ненависті до українців - незручних і фатальних свідків вигадки росіян про самих себе і своє походження, про силу, власне, російського шовінізму. Сьогодні – вкотре за останню тисячу років – вони прийшли, щоб убити, змінити й написати чергову брехливу історію. Сила російського шовінізму – в уявній для росіян фатальності власного буття за наявності «живої» України. Російський шовінізм – в головах росіян – рятувальне круг у вирі історії й геополітики, де вони, як собі уявили, усі повиходили десь із Київщини, а тепер чомусь стають фінно-уграми, кавказцями, середньоазійцями, бурятами чи тувимцями. Шовінізм у росіян – особливий. Це не просто ксенофобія, зверхність щодо інших, це – вітальна мотузка, що тримає їх за «історичну гідність», за ідею російської державності і за саме життя.

Тому можемо вважати, що, за певних умов, якщо їм допомогти, росіяни таки розіб’ють лоба об Україну. Добре, що вони джигіти з кров’ю, насиченою скаженим шовінізмом. Вони не повинні зупинятися – вони повинні намагатися йти далі. Російський шовінізм не повинен дозволити українським «миролюбам» просторікувати про «єдино дипломатичні способи» зупинки озброєної до зубів і сп’янілої від безкарності орди або, просто, «не випускати танків із казарм». Російський шовінізм, якщо й не розбудить в українців якоїсь звитяжності, то, принаймні, змусить вдатися до звичайної необхідної оборони.

Уся надія – на російський шовінізм. І це єдине, що нас може врятувати від поразки, ганьби й самоліквідації.