Самуїл Якович Штірліц мовчки гнав машину по Блюхер-штрассе. З неба крапав дощ - мокрий і сопливий, як сльоза руского младєнца. Зосереджено прокручуючи у себе в голові всі деталі нічної п’янки у Канаріса, Штірліц не помітив, як вискочив на Веймар-пляц. Біля монументу героям революції – Карлу Лібкнехту і Розі Люксембург – традиційно кучкувалися насуплені нацисти зі своїми недолугими печерними вимогами: вони вимагали демонтувати цей прекрасний пам’ятник, визнаний радою бургомістра об’єктом культурної спадщини. Напроти них стояли пікетом антифашисти зі своїми транспарантами – «Нє забудєм! Нє простім!» Штірліц натиснув на клаксон, опустив скло і помахав їм рукою. Антифашисти радісно відповіли йому – «Венсеремос, камарад Штірліц!..»
Від звуку клаксону прокинулася радистка Кет. Їй було зле – вона явно перебрала «чівасу». Власне, це все Канаріс: той надто часто підливав, сподіваючись, що Кет розвезе і вона залишиться у нього ночувати… і от тоді б він таки вивідав у неї всі шифри і паролі. Але потужна рязанська печінка Кет миттю відфільтровувала все, що вливалося в стійкий до алкогольної інтоксикації більшовицький організм. Врешті, вона перепила Канаріса як дитину. От, що значить – партійна дисципліна!
Коли Штірліц зі своєю традиційно-скептично посмішкою забирав з кухні п’яно муркаючу Кет, Канаріс тільки мовчки безсило розвів руками…
- Ну, і як? – кивнув Штірліц на Кет.
- Ітʼс імпосібʼл!.. – п’яно гикнув Канаріс, зосереджено виколупуючи трофейною ложкою вінегрет з покоцаної алюмінієвої тарілки.
- Тоді – лет'с гоу, май литл спай! – Штірліц втомлено потягнув Кет за собою. – Рацію не забудь. І, той-во: протри, врешті, ту валізу вологими серветками, бо знову ця тварина, Мюллер, доколупається.
Кет мовчки безцеремонно захопила з собою недопиту пляшку скотчу і накинула на плечі шотландський плед, який Канаріс привіз з останнього відрядження до Британії.
…Штірліц гнав машину по проспекту Вільгельма Піка. Кет сонно сковзнула затуманеним поглядом навколо і, зіваючи, дістала свою традиційну помаду «Красная Москва». Машину люто підкидало на порепаному асфальті і Кет ніяк не могла поцілити помадою собі в губи. Врешті, вона трохи криво щось там намазюкала, від чого її посмішка стала схожа на щось проміжне між гуїмпленом і Джимом Керрі.
- Штірліц, я трєбую прадалженія банкета! - смачно відригнула Кет терпкий букет «чіваса» і закинула ногу на торпеду.
Кет давно ігнорувала німецьку мову… ну, як давно – з того самого моменту, як приїхала з Москви. Кет була типовою московською інтернаціоналісткою: тобто, відверто ненавиділа все, що не було московським – мову, культуру, звичаї, тому всіх, хто звертався до неї в Берліні німецькою, вона називала «нацикамі». Але всі її терпіли, оскільки Кет отримала паспорт особисто від самого фюрера зі словами - «Ласкаво просимо до фатерлянду, пані Катерина! Ласкаво просимо до німецького громадянства. Пишаюся, що є такі громадяни та громадянки».
Особливо фюрер відзначив важливість донесення об’єктивної інформації російською мовою. Тому Кет відразу влаштували на "Фольк-радіо", де вона вельми швидко прижилася.
Штірліц крутнув коліщатко радіо і динамік забубонів нордичним голосом шефа гестапо, пана Мюллера:
- …Мої любі арійці! У нас ту такі появилася проблєма: внаслідок блокування залізниці непідконтрольними ні Москві, ні Берліну незаконними партизанами УПА, наш фатерлянд вже втратив понад 20 мільйонів рейхсмарок! Так, ми досі змушені торгувати з Росією, але це взаємовигідна торгівля. Нам вигідно закуповувати алюміній для наших літаків саме у Москви. Так само, як і запчастини до наших трофейних танків Т-34. По-перше – Москва пропонує більш вигідну ціну, плюс у мене там є персональні накопичувальні скидки. А кожна зекономлена рейхсмарка – це покращення фінансування Східного фронту! А по-друге – в цих галузях совєцької економіки задіяні сотні тисяч працівників призивного віку. І якщо ми припинимо закуповувати у них стратегічні матеріали – всі ці робітники залишаться без роботи, візьмуть зброю і підуть на фронт вбивати наших зольдатів! Невже хтось цього хоче? Тільки криптоагент Москви може призивати до повного економічного розриву з Москвою!..
Аргументовано, - подумав Штірліц і крутнув ручку радійо далі. З ефіру в салон «мерседеса» увірвався екзальтований голос фюрера:
- …там – наші люди! Там – поволжські, кримські і балтійські німці! Ви хочете від них відректися? Ви хочете залишити їх за порєбріком? Тільки агент Москви може вимагати перекрити повністю лінію розмежування. Врешті, як тільки ми зробимо щось подібне – Сталін нападе! А що буде з нашими танковими курсами в Казані? А підготовка наших пілотів люфтваффе в Липецьку? На дворі – 44-тий! Вже третій рік конфлікту, і всі ці домовленості працюють як добре відлагоджений механізм. Так, пан Йосип Сталін має специфічну репутацію, але він наш надійний торговий партнер. Врешті, він кум нашого шановного пана Гебельса, тому ми маємо в Росії непоганий дисконт. І що, оце все – псу під хвіст? Отак от закрити і все? Зруйнувати відлагоджену торгівельну структуру? Ой, вей!.. І що ми будемо мати взамін? Ми платимо Москві гроші – Москва готує нам професійні кадри. Це абсолютно взаємовигідна співпраця, і альтернативи я, поки що, не бачу. Все йде по плану: по мирному плану вашого фюрера! Билив мі, май піплз!
Йшов третій рік війни. Штірліц звично гнав машину, набиту під стелю цигарками, алкоголем з дьюті-фрі і шоколадками «рошен» до лінії розмежування.
Він гнав машину туди, де гриміла канонада.
І де рубалося бабло…
Коментарі: 0