image006

Це було написане десь на початку дев’яностих, ще в Росії. Поштовхом став «сенсаційний» матеріал у жовтій пресі, що у чорнобильській зоні почали зустрічатися тварини, які чітко вимовляли окремі слова.

Потім я цей текст трохи підкоригував і ризикнув закинути на «ДД».

А зараз вирішив зробити реінкарнацію в україномовній версії.

 

 

      *          *          *

 

 

Мізки вже не просто плавилися, а тупо випарувалися. У мене було відчуття, що вони розтеклися по внутрішній частині черепу наче розплавлений сир з реклами чізбургеру. І їх сублімованими залишками я вкотре пошкодував, що пожлобився на кондиціонер і узяв це смердяче дешевими в’єтнамськими кедами чудо азійського автопрому в мінімальній комплектації. А вже коли стрілка термометра в салоні з радісним тремтінням доповзла до +32, я кінцево усвідомив, що кондишн – це не розкіш, а засіб виживання. Особливо – для такої розбещеної цивілізацією особи, як я.

Дешевий і всюдисучий китайський навігатор запищав, попереджаючи про близький поворот. Так, ось і він, - за малим не проскочив; все, як описували: шлагбаум, «цеглина», вивіска «Звіроферма НАНУ» і боєць в будці.

Велкам!..

 

- Ваші документи? – з доброзичливістю добре вихованого ротвейлера звернувся боєць. В міру можливості я постарався надати своїй розпареній червоній фізіономії благопристойний вигляд. Його погляд скептично просканував шрамі на моєму лобі і цей скепсис миттєво матеріалізувався в зневажливо опущених куточках губ. Я це замітив і вирішив підвищити градус лояльності.  

- Привіт, командир, - я покрутив пластикову ручку склопід'йомника (кам'яний вік!..) і помахав у відкритий простір своєю пластиковою редакційною ксивою. – Преса. Сказали взяти інтерв’ю у ваших корів чи що там у вас, – плоско пожартував я, намагаючись інтуїтивно визначити ватерлінію його почуття гумору.
- Документи на в'їзд в зону, – настирливо повторив охоронець, не змінюючи інтонації голосу і виразу обличчя. Його нижня щелепа трохи відвисла. Якби він зараз вивалив язика і почав характерно уривисто дихати, це сприймалося б так органічно…
Взагалі-то я трохи напружився, бо по ледь помітній реакції на його обличчі при слові «преса» я зрозумів, що ще в тому житті, до реінкарнації, його вже встигли нацькувати конкретно на журналістів. Багатий негативний досвід спілкування з відмороженими охоронцями автоматично підкоригував мій і без того плоский гумор до тієї ступені плоскості, яка своєю одномірністю могла б конкурувати з армійською камасутрою – інструкцією по караульній службі.

- Які ще потрібні документи, шановний? – я з шулерськими фокусними елементами покрутив в пальцях заламіновану карточку журналіста, намагаючись зберегти спокій і вимучено посміхаючись цьому Рексу Петровичу.
- Документи на в'їзд в зону від НАНУ, дозвіл від СБУ, – буденно вимовив той.
Від слова «СБУ» повіяло цілющою прохолодою, яка тут же вивела мене з розпареного зомбованого стану. І я раптом усвідомив, що кобура у бійця чомусь розстебнута, а рука лежить на стегні… Це остаточно повернуло мені пам'ять; я пригадав і оту каламутну співбесіду у головреда, і підпис про не розголошування чогось там. А також про пакет, який три дні тому одержав в редакції з вимогою ретельно вивчити. Природно, я забув про нього, як тільки закинув в бардачок, бо вже давно не читаю відомчі інструкції перед відвідинами об'єктів. Нервово розірвавши щільний папір я очманіло став діставати звідти документи на моє ім'я з таким рівнем узгодження і затвердження, що в голові з шипінням змією проповзла тільки одна думка: куди я уклепався? Запізно я згадав про ці інструкції... Вони вже перекочували з рештою документів до охоронця.
- З інструкціями добре ознайомилися? – охоронець зазирнув мені в очі з пильністю удава.  

- Так, звичайно, – з енергійністю кролика збрехав я слабодухо. Якби ж знати тоді…
- Добре. Проїжджайте. З основної дороги нікуди не звертати, – і додав без емоцій: - Про всяк випадок нагадую: у тварин брати інтерв'ю заборонено.

Я благонадійно посміхнувся, як би демонструючи належну оцінку багатого вохровського гумору.

 
  Шлагбаум піднімався з якоюсь містичною повільністю. Врешті, я відпустив втомленою ногою зчеплення, машина здригнулася своїм слабосильним двигуном і поїхала по дуже якісному, як для наших палестин, асфальту з якоюсь хитрою різнокольоровою розміткою. Дорога плутала між дерев – дубів і яворів чи що. А ще там були сосни. Ці я знав добре, тому що раз на рік заносив їх в хату, а потім, під тиском домашніх, виносив на смітник. Самі не знають, що хочуть – то принеси, то винеси…

 

Поступово напруга спала, і коли в ста метрах від дороги я побачив якийсь ставок, то цілком логічно подумав, що в бажанні  викупатися в природному водоймищі навряд чи може бути присутній якийсь кримінал. Я загнав машину в тінь; захопив сигарети, залишки гарячої мінералки (маючи намір остудити її в озері) і почапав до води, яка сліпуче переливалася вогниками напроти сонця.

Правий берег заріс чагарником; трохи запилений, з підсохлим листям, той приховував панораму за собою і утворював деяку ілюзію захищеності від чужих очей. Біля самого берегу виднілася вузенька смужка чистого піску; «річковий»… - рефлекторно прокинувся в мені при погляді на пісок колишній шабашник-будівельник.

 
  …Вода зашуміла у вухах, своєю прохолодою повертаючи тіло до життя. Я плавав, поки не відчув легке переохолодження, - тепер можна було знову вилазити під сонечко.

Тиша. Я смалив свою цигарку і блаженствував, перебуваючи у тому збалансованому гармонійному стані, коли ти нікому нічого не винен і тобі ніхто нічого не винен, коли твоя робота не є кармічним покаранням за якісь страшні гріхи минулого життя, а твої скромні бажання чітко обмежені аналогічними можливостями. І – все по-кайфу…

 

 Пересушена літньою жарою сигарета тихо шипіла, потріскуючи, як бікфордів шнур. Я востаннє затягнувся і вже підняв голову, вишукуючи засліпленими очима – куди б викинути недопалок.


- І бажано б не в озеро!.. – протяжно прозвучало у мене за спиною.
Я очманіло озирнувся. Метрах в п'яти від мене стояла корова з буддійськими стрічками на не симетрично вивернутих рогах; на плямистих грудях у неї висів невеличкий мідний дзвін ручної роботи – явно непальського походження. Не вистачало тільки молитовного барабану, – відзначив я на автопілоті.

 

Поряд з коровою стояв страшенно безпородний пес темно-сірого окрасу. Втім, в його безпросвітно заплутаному геномі явно виділялася парочка благородних хромосом від тер'єра. Я почав нервово бігати очима по кущах, вишукуючи джерело звуку – пастуха чи ще кого…
- Хто ви… де ви? Вам сигарету? – я дурнувато крутився з пачкою сигарет в руках, пропонуючи їх невидимці.
У відповідь прозвучав буркотливо-гавкаючий голос:
- Ні, він явно не місцевий.

У мене по спині забігали дрібні мурахи, бо мені здалося, що це пробуркотів пес.
- Мда... Вельми схоже на те, - шумно зітхнула корова.
- Ви не місцевий? – цього разу пес вже явно звертався до мене.

Тут я остаточно зрозумів, що з головою у мене діється щось недобре. Настільки недобре, що мізкам загрожує перезавантаження у Глевахівській дурці. Дивно, але усвідомлення власного безумства чомусь заспокоїло мене. А, можливо, перемогло журналістське нутро: адже випала така унікальна можливість простежити зсередини за процесом власного божевілля...

 Та й ця колоритна парочка… І, до речі, розмовляти з тваринами і розуміти неможливість подібного, це – шизофренія чи просто божевілля? І які вони взагалі бувають? Треба буде почитати…
- Мабуть, що так, – корова характерно повела вбік головою.
- Що саме – так? – машинально перепитав я.
- Шизофренія. Якщо скласти саме так алгоритм сприйняття ситуації. Вести розмову і усвідомлювати неможливість цього - два взаємовиключні положення. Але якщо одне поставити під сумнів, я маю на увазі «неможливість»… 
- … Тоді я, типу, здоровий на всю голову, а ти, типу, розмовляєш? – з сарказмом перебив я.
- Назвати вашу голову зовсім здоровою я б не ризикнула, – корова явно скопіювала мої інтонації.
- Що ж так?
- Ви погано справляєтеся з нестандартною ситуацією. Мислите шаблонно, аналітика шкутильгає. Та і ми, до речі, не те, щоби розмовляли...
- Себто? 
- В усякому випадку як би вербальний характер нашого спілкування не здійснюється тільки традиційно - за допомогою звукової хвилі. Адже ви не озвучували свою думку про шизофренію?
Стоп... а корова має рацію - я ж мовчав! Виходить, я все ж таки ненормальний?..

 

- Ну, це вже що вважати нормою, – філософськи продовжила корова, остаточно добиваючи мою свідомість.
- Ага, так ти читаєш мої думки? – несподівано осяяло мене. – І ти? – я перевів погляд на пса. Той буквально на секунду одними очима відволікся від бліх і ствердно кивнув. – А як це?
- Є одна достатньо складна теорія… - цього разу пес не став переривати своє блошине полювання і його голос прозвучав крізь зуби.
- Та вже постараюся осилити, – явний скепсис цього безпородного шерстяного мутанта на мою адресу починав тупо дратувати.
- Наскільки ви сильні в когнітивній психології і квантовій фізиці? – з деяким викликом несподівано запитав пес.
- Достатньо, – так само різко відповів я.
Пес виразно подивився на корову і зі скептичною кривою усмішкою кивнув у мій бік:
- Ну, як же ж - хомо еректус! Істота, наскільки гордовита, настільки і брехлива. Я ж тобі казав: вони таки ВСІ безнадійні! Гаразд, він мені не цікавий. Бувай! Зустрінемося на об’єкті. – буркнув Пес і побрів кудись через кущі, не подарувавши мені навіть прощального погляду.
- Та що він, власне кажучи, собі дозволяє? - почав було я, але, чомусь, осікся... 
 

img_4cdf0a840b72c

 

Корова провела його поглядом і з явним розчаруванням повернула морду у мій бік.
- Ви вже його вибачте, але він дозволяє собі говорити те, що думає. Він же не людина,тому постійно тільки так і говорить. А думає він, що ви термін «когнітивна психологія» почули вперше від Ліверпуля секунд десять тому.
Корова спокійно дивилася мені прямо в очі, при цьому - без явного осуду моєї брехні. Так дорослі з легким жалем дивляться на маленьких самовпевнено-брехливих дітей.       


- Мене звати Бела, – несподівано з м'якою утробною інтонацією видихнула корова.
- Чи не на честь Ахмадуліної? – сарказм в будь-якій ситуації ліз з мене зі всіх щілин.
- Вам подобаються її вірші? – пожвавилася корова. – Погодьтесь, що вони дуже жіночі. В усякому випадку мені її поезія більше імпонує, ніж творчість тієї ж Ахматової, – після короткої паузи: – Хоча, треба визнати, Ахматова пише сильніше.
- ???..
Корова знову уважно подивилася мені в очі і убивчо завершила літературну тему:
- Так… Ну, про цих ви хоч чули… О’кей, всього найкращого.

Я не просто зрозумів, а фізіологічно відчув, наскільки я їй нецікавий. У мене появилося відчуття якоїсь муторності на душі від власної нецікавості в очах цієї корови. Вона явно збиралася йти геть. Ось зараз вона обійде це здоровенне пів-зітліле дерево, що лежить поперек її дороги, і сховається за листями чагарника. І - все? Господи, ми все своє буденно-сіре життя таємно мріємо про якесь чудо: інопланетяни, ангели, привиди… врешті, хоча б тварина, з якою можна було б поговорити!.. І що ж? Коли ми натикаємося на щось подібне, то максимум, на що вистачає наших убогих мізків, це – поуправлятися у своїй примітивній і недоречній дотепності… І чому це ти застосовуєш займенник – «ми»? Тобі хочеться свою особисту вбогість розмазати тонким шаром на все людство? Саме, що вбоге… Господи, але ж це неможливо! Я, напевно, просто перегрівся. Але якщо, все ж таки, я не збожеволів? Треба зупинити її…
- Гей, корова! Почекай… 
Корова зупинилася; якийсь час мовчки розмірковувала, потім повернула морду до мене.
- Напевне, ви забули, але у мене є ім’я. Мене звати – Бела.
- …Бела. Вибач.
Я не впізнав свого голосу. Це була якась бридка суміш легкого нахабства і підлабузництва.
Бела подивилася на мене з новим виразом очей: там була присутня легка тінь зацікавленості, якої не було до цього моменту. Пауза затягнулася; я не знав, з чого почати розмову.
- Ви не знаєте, з чого почати розмову? – несподівано легко запитала корова.
- Ну, загалом – так. Чесно кажучи, не надто типова ситуація.
- Я розумію: не часто в наших широтах попадаються балакучі корови, - з відтінком легкого суму пожартувала корова. Проте, цього разу в її інтонаціях я відчув певну приязність. Чи мені це здалося?..  
- Ліверпуль, до речі, це той пес?
Корова ствердно кивнула.
- А чому – Ліверпуль?
- Йому взагалі везе на імена. Старий господар його Буцефалом називав.
Я розсміявся.
- Коли він до нас потрапив, то з ним проводив бесіду один малограмотний, проте дуже самовпевнений тип «з органів», як вони про себе озиваються. Характер у Буцефала, як ви зрозуміли, ще той… Загалом, під кінець бесіди, коли його остаточно дістали ідіотськими питаннями, Буцефал перейшов на англійську. Тоді «органік», як ми про себе називали цих, зі спецслужб, істерично його перепитує: «Ти звідки, ТВАРЮКА, англійську мову знаєш?» Буцефал йому відповідає: «Вивчав в Англії, в Королівському університеті». Той, явно очманілий, з видом знавця уточнює: «А, це той, що в Ліверпулі?» Після цього й прилипло.
Знову зависла пауза.
- Слухай, Бела, так я не з глузду з'їхав? Це все не шизофренічні мультики у мене в голові? Куди я потрапив? Що тут відбувається?
- Просте питання. Два НДІ займаються впритул цим питанням вже майже три роки.

- І що?

- За великим рахунком – нічого. Звісно, списують на радіацію – мутації і все таке. Відверто кажучи, найдотепнішою мені здається теорія Ліверпуля, але його думка вас цікавить ще менше, ніж наших зациклених на своїй людській величі вчених. Спасибі «величним» - останнім часом хоч перестали нас надмірно мордувати і навіть ослабили режим. Спочатку ми намагалися волати до їхньої совісті. Але цей Божий інстинкт у них геть відсутній. А потім намацали їх слабке місце: попри непомірний апломб, вони виявилися за своєю вдачею дуже боязливими. Ми натякнули, що за дохлу балакучу тварину вони будуть відповідати по всій суворості закону. Ця фраза – «по всій суворості закону» – мені часто попадалася в репресивних статтях радянських часів. І що цікаво: тільки в оригінальному звучанні ця фраза діє на людей магнетично – «Па всєй строгості закона!».  Вони аж здригаються, коли це чують. Вочевидь, реакція на подібні формулювання у них спрацьовує на генетичному рівні. Значить, не одне покоління було дресоване… Але, загалом, нас таки стали випускати під чесне слово «про не розголошення» і іншу дурню, яку вони називають інструкціями режимного підприємства.

- Під чесне слово?

- Звісно, під чесне слово, оскільки розписатися в потрібній графі, як ви самі розумієте, нам складно.

Бела посміхнулася, закрила очі і підставила морду легкому освіжаючому вітерцю, що з тихим шелестом долітав до нас зі сторони очерету.

- А ця теорія Ліверпуля, адже вона…

- Насправді він дотримується моєї концепції, – перебила мене Бела. – А свою, аби збаламутити свідомість наших вчених, створив на противагу тим страхітливим фантазіям, наріжним каменем яких є комплекси ефемерної «величі» людини.

- Ну, чому відразу – комплекси... Я розумію, що ти – тварина неординарна, але ж неможливо заперечувати, що цивілізацію, як таку, створили саме люди…

- Ага, «цивілізацію». Нічна охорона, коли їм скучно, то будять нас і влаштовують диспути. У них це називається – «чіста паржать». То вони себе вважають вінцем творіння і також згадують за оту вашу цивілізацію. А коли їх перепитуєш, чи вписується в «цивілізацію» Нерон, який вбив свою матір, вони перепитують – «Нерон?.. Матір?..».

Сьогодні вони вичитали з газет ще одне новомодне слово – «графен». Зрозуміло, що вимовляють вони його більш звично – «графін». Це їм здається дуже дотепним.

- Вибач, Бела, але мені незрозумілий твій сарказм. Бо модне слово «графен», власне, як і сам цей графен, придумали не корови, врешті-решт.

- Так, не корови, - Бела чомусь вимовила це з такою тугою в голосі… - Певна справа, не корови. А, до речі, ви не в курсі, скільки людей за всю історію було фізично знищено коровами а скільки - людьми?

- Чого це ти раптом? – відверто оторопів я.

- А все ж таки: скількох чоловік було вбито коровами? Я не беру до уваги розтерзаних і затоптаних бичками під час прогону перед коридою або тих же убитих і покалічених матадорів, бо вони самі з патологічною пристрастю суїцидников бажали цього. Але ось корови – скількох? А ще мені цікаво: яке на смак коров'яче м'ясо? Ось особисто вам подобається яловичина? Ви як любите - в біса криваве чи засмажене до вугілля? 

 

Останнім питанням Бела явно копіювала чиїсь інтонації. 
- Послухай, Бела, я не дуже розумію суть твоїх наїздів, – з мене потихеньку починало виповзати роздратованість її інтонаціями. – Ти особисто мені щось інкримінуєш чи мені, як частині всього людства? Ось це все ти зараз віщала від імені своїх сестер по вимені, загиблих на рожні? Так би мовити – жертви мангалу? Так, смачна яловичина, до біса смачна! А особливо – тонкий стейк з цибулею, хоча навряд чи ти це зможеш належно оцінити.

- Дуже сподіваюся, що Господь забере мою душу до того, як сама думка про це прийде мені в голову. 

 

Ми обидва замовкли. В повітрі, пахнучи сіркою, повисло відлуння ворожості. 

- Бела! – обережно підбираючи інтонацію, я вирішив перервати гнітюче мовчання, що поволі розжарювалося, як спіраль електроплитки. – Ти що, відтепер в кожному двоногому бачиш тільки хижого пожирача коров'ячої плоті? 

- А що би ви бачили на моєму місці? 

- На твоєму? Ну, сподіваюся, що з твоєї чаші мені таки не доведеться відпити, – розсміявся я.
- Сподівайтеся. Але – не зарікайтеся. Адже мене ТАМ – Бела кивнула кудись вгору – теж не запитали, коли мізки вивертали…   

 

- Ви що, знову палитимете? – з явним незадоволенням запитала Бела, побачивши в моїх руках пачку сигарет.
- Ну, хотілося б… Бо коли є в кишені пачка цигарок, значить, все не так погано на сьогоднішній день, - продекламував я. – А ти що – проти?   

- А хіба це для вас має якесь значення? Краще вже давайте просто поміняємося місцями, а то вітер у мій бік, – демонстративно піднялася на ноги Бела.
Ми зробили невеличку рокіровку на місцевості, в результаті якої у мене появилася можливість зручно напівлежачи розміститися на поваленому дереві, а Бела комфортно розляглася на траві. 

 

- Бела… – я черкнув по сірниковій коробці і, примруживши одне око від їдкого сірникового диму, прицілився сигаретним стволом у вогник. Той панічно заметушився на кінці сірника, але надійно укритий від втечі долонями, вогник смиренно заспокоївся і втягнувся у сигарету. – …Бела, давай залишимо кулінарну тему у спокої. Врешті, ти повинна зрозуміти, що по відношенню особисто до тебе таке нікому в голову не прийде.
- Чому ж? Ще й як прийде, – Бела несподівано видала якісь неприродні гортанні звуки. Замітивши моє заклякле здивування, вона знітилася і коротко пояснила. – Вибачте, мені самій це неприємно, але не завжди вдається втриматися. Це – сміх. Ну, такий сміх… У мене ж тепер є почуття гумору. ТАМ вирішили, що я мушу з гумором ставитися до свого становища. Чи може – до вашого? Але, як бачите, в моєму випадку навіть здатність сміятися може бути своєрідним покаранням. Вже не знаю, коли я так собі зіпсувала карму… Та – Бог з ним. Так ось, щодо «не прийде в голову» - ще й як прийде. І вже регулярно приходить. Більшість ваших побратимів по розуму так і розглядає мене, як тривіальний шматок яловичини, що не в міру розбазікався і пручається своєї долі. Один «вчоний» запропонував «завалити» мене, як тільки я заткнуся.   
- Марення… маячня якась.

 

Напруга, що невідомо як виникла між нами пару хвилин тому, зникла так само несподівано. Бела знову повернулася у свій філософськи-доброзичливий настрій, який так гармонував з її непальським декором. 

- Цивілізацію створили? – продовжила вона. – Це, в сенсі, машини, нерухомість, засоби виробництва, акції і все таке інше? Як це у вас говорять – круто! А ще ви створили зброю, вибухівку, всілякі отрути, «чесні» вибори, а також – брехливу і підлу судову систему, щоби знищуючи цими інструментами собі подібних і відбирати у них «блага цивілізації» – машини, нерухомість і засоби виробництва. Цікаво, ви хоч самі-то усвідомлюєте, заради чого знищуєте чужі життя? 

- Бела, ти все спрощуєш. Конкуренція в людському середовищі якраз і стимулює…

- …масове знищення собі подібних і всього живого – ось що вона стимулює. Врешті, може й стимулювала би, але її немає – вільної конкуренції. Тому що на вершині харчового ланцюжка у вас неминуче опиняються вбивці, шулери, наперсточники та інші моральні потвори, для яких життя вже давно не є самодостатньою цінністю; от саме життя, як факт: повітря, яким ви дихаєте, вода, риба у воді, земля, рослини – все те, що чудово існувало до появи вашої цивілізації. Для вас ці реальні і часто не здатні до відновлення природні багатства є всього лише еквівалентом якоїсь нерівноцінної умовності, яку ви називаєте – гроші. Померло море, знищені нерестовища в річці, отруєна земля? – не важливо. Адже їх смерть дала «щурячим королям» гроші і вони переїдуть на нове місце, в іншу країну, де поки що є життя. Там вони так само безжально підпишуть смертний вирок всьому живому навколо, бо це знову ж принесе їм гроші. Тільки мені ось що цікаве: в той момент, коли «щурячим королям» вже буде нікуди бігти від мертвечини, якою вони поступово оточують себе, - скільки грошей вони погодяться віддати за ковток чистої води і шматок не отруєної їжі для своїх дітей? І скільки появиться охочих відняти у них ці багатства для своїх власних дітей, бо будь-які інші вже не матимуть ніякої цінності. Причому, відняти разом з їх паразитичним життям.

- Бела, вибач, але мене твої екологічні «баяни» у дусі коміксів від партії зелених мало схвилювали. Невже ти самим дивовижним чином заговорила тільки для того, щоб озвучувати ці прописні банальності? Я не знаю, як ти розмовляєш і чи розмовляєш взагалі, як не розумію, звідки в твоїй рогатій голові узялася ця купа різноманітної інформації, але якщо все, що відбувається не плід моєї хворої уяви, то…

- Банальності? А ви вважаєте, що є щось важливіше, аніж саме життя? Я не говорю про її якісну сторону – просто життя, як явище? Ось для вас - що є цінністю більшою, ніж життя, яке ви планомірно винищуєте? І ви ще говорите про мою «банальність»? А чи не приходило вам в голову, що ось це чудо – а це, без сумніву, чудо за вашими мірками – відбулося тільки для того, щоби хоч моїм голосом вивести вас з тієї парадигми, яка у вас іменується «успіх в житті»? Чи не здається вам абсурдом, що у вашій гносеологічній моделі знищення життя досить часто є тією ціною, яку ви змушені платити за досягнення «успіху в житті»? 

До речі, ви знаєте, що означає «щурячий король»? Ні? Колись моряки, щоби винищити на кораблі щурів, відловлювали десяток особин з мордякою побільше і кидали їх в бочку з водою… 

- Та знаю я. Виживала одна тварюка, яку випускали… 
- Так, правильно. І та, що вижила, тероризувала потім все щуряче співтовариство. А при заході в найближчий порт можна було спостерігати фантасмагоричну картину: поголовна втеча щурів з корабля. А знаєте, чому вони зі всіх варіантів вибирали саме цей – втечу?

- Ну, боялися, напевно… 

- Так, боялися. Але – чого? Ви ж не вважаєте, що «щурячий король» був такий вже страшний і непереможний, що щурі не могли розірвати його на шматки? Ні, звичайно. Вони боялися – і цей страх працював на генетичному рівні – що вбивши щура-вбивцю вони самі стануть вбивцями щурів. Тому вважали за краще залишити корабель канібалу, але не порушувати головну заповідь – не вбивай свого. Не жери собі подібного! Мало того: кажуть, що щур-вбивця, який залишався у повній самоті, міг незабаром здохнути без жодних видимих причин. Щось з психікою у нього таке відбувалося. Напевне, його від’єднували від колективного щурячого егрегору. Так от: якщо у щурів «щурячі королі» це – патологія, то серед людей – норма. Мало того – об'єкти для наслідування, шановні стовпи вашої цивілізації, якою ви так гордитеся. Ви – гірше за щурів, гірше за будь-яку тварюку на землі. Ваші «щурячі королі» не тільки харчуються вами, але – що найбільше вражає – привчають вас до тієї абсолютно дикої і потворної думки, що подібне канібальство є природнім. Тобто, як би ваше призначення – бути кормом для них. І ви з фатальною приреченістю котлети, готової у будь-який момент відправитися на пательню, повторюєте: еге ж, так влаштований світ… Нас повинні зжерти… Ким влаштований? І кого, власне, влаштовує такий світоустрій? Невже – вас? Невже ви вирощуєте потомство тільки для того, щоби на ньому паразитували ось ці наперсточники і вбивці, що добилися вершин «успіху в житті»? Та ви гірше корів, бо ті хоч не усвідомлюють, коли їх дітей забирають на кухню...

І що характерно: отих найбільших моральних потвор, що добилися максимального «успіху в житті», тобто, хто вбивав і калічив людей просто неміряно на своєму шляху, ви називаєте «великими». Великий Македонський! Великий Наполеон!.. Великий Суворов!.. Так, славну ви створили цивілізацію… Тераріум зі зміями – просто зразок етичного відношення співмешканців один до одного. 

Бела замовкла, і я не знайшов, що їй заперечити. А заперечити дуже хотілося. І не стільки персонально їй, як знайти для себе хоч якісь аргументи, що спростовували б намальовану Белою картину. Але спадала тільки бліда на цьому фоні думка, що не всі люди – «щурячі королі». Бліда і не переконлива. Тому що ми дійсно терпимо «щурячих королів», а значить – визнаємо їхнє право паразитувати. 
І чому ми привчаємо зі школи наших дітей до тієї потворної шкали цінностей, за якою будь-який, абсолютно позбавлений людського співчуття закомплексований параноїк, що «підкоряв» чужі землі, тобто вирізАвший і гвалтувавший все, що лежало на його кривавому шляху до «величі», є «великий»? Немає сенсу розповідати після цього дітям про милосердя. Бо в цьому контексті милосердя добре виглядає тільки на загальному фоні «великих» і «блискучих» перемог. Як вершки до чорної кави. Тобто ми, звичайно, проявимо милосердя, але – трохи пізніше, до вже скорених і погвалтованих. Щоби самим же потім щиро розчулюватися: адже могли вирізати всіх до єдиного, а – погляньте ж, які милосердні!..                          

 

Побачивши, що я знову припалюю від тліючого недопалка, Бела не утрималася:

- Не моя справа, але мені здається, що ви занадто багато палите. 

- Мда… не засмалиш тут. Як подумаю, з ким я розмовляю… А, до речі, це у тебе…

- Ні, не з дитинства, ні. Адже у мене господарі були. Звичайне життя домашньої тварини. Для мене і зараз дивним здається, що я пам'ятаю все, що було зі мною до ТОГО моменту. Я часто думаю над цим. Навіщо мені потрібно це пам'ятати? Таке відчуття, що я повинна якось ув’язати в єдине… Якась місія… Не знаю. До нас кожного літа приїжджав хлопчик, племінник господарів.  Він був якийсь… ну, надто вже жорстокий, хоча і маленький. Адже наші господарі багато живності тримали – кури, качки, поросята. І навіть любили нас по-своєму. Це відчувалося – як годували, як розмовляли… відчувалося. Хоча, теж дивно – люблять, а ріжуть… Дивна любов. Втім, це так по-людськи… Так от, я про хлопчика. Господарі йому поставили в обов'язок відводити мене вранці на пасовище, за дальні городи, і забирати вечором додому. І хлопчик цей... господи, він же зовсім малий був тоді... хлопчик знайшов якусь палицю, якою і розважався – бив мене, поки ми йшли. Бив, і кожного разу з цікавістю заглядав мені в очі. Йому подобалося бачити мій біль. Я прагнула йти жваво, щоби швидше позбавитися цього катування. І якось притерпіла. Але винахідливий хлопчик все ж таки придумав, як зробити собі приємне: він загострив свою палицю і тепер не бив, а встромляв її в мене. Можливо, він грав в мушкетера чи матадора – не знаю. Але мені вже дійсно було дуже боляче. І коли він в чергове ткнув мені в ребра своїм списом, я відштовхнула його копитом. Не сильно, але ж він був маленьким. Хлопчик впав і довго лежав непорушно. А потім прийшли господарі. На одязі хлопчика, прямо на грудях, залишився чіткий відбиток мого копита. Господаря охопила така дика лють!.. Він жахливо кричав… Але ж я тоді ще не дуже розуміла, що відбувається навколо мене і не пов'язувала всю цю біганину і крики зі своєю персоною. І мені було байдуже: стоїть цей хлопчик, сидить чи лежить, - головне, що на даний момент він не штрикає в мене своєю палицею. Через якийсь час хлопчик почав рухатися і розплющив очі. Його понесли в будинок. А потім прийшла господиня і плакала; вона гладила мене, і я, дурна, думала, що це вона так жаліє мене за ті уколи, які наносив мені хлопчик. Дивно… Я сказала – «думала»? Адже я насправді саме в той момент почала усвідомлювати і аналізувати те, що відбувається. Можливо, саме тоді в мене почав вселятися людський розум? Так… А далі з будинку вийшов господар; він вже не кричав і не лаявся. В руках господар тримав такий великий-великий конусоподібний ніж з дерев'яною ручкою. Цей ніж я вже бачила раніше – ним різали птахів у нас на подвір’ї. Господар підійшов до великого такого… Ну, такий шматок дерева… 

- Плаха? – не дуже вдало пожартував я. 

- Так, напевно - плаха… Адже там вони страчували цих… Там ще зверху постійно лежав великий круглий камінь. Господар звично пошкрябав лезо ножа пальцем – він завжди так робив перед плахою – і почав з огидним звуком ялозити цим ножем по каменюці. Мені чомусь стало цікаво і я підійшла трохи ближче. Ніж був темний, з мутними плямами, і лише з одного боку його лезо свіжо біліло рваними задирками від грубої заточки. І раптом я зрозуміла, що зараз він не курей буде різати – він мене заріже. Ось у цей момент я і отримала зверху це покарання – людський розум. І від жахливої ясності майбутнього, що навалилася на мене, від несподіваної стрімкості наближення моєї смерті я як скам'яніла; мене покинули всі відчуття – залишився тільки дикий, паралізуючий жах. Тваринний жах, який вже сприймався людським розумом. Я дивилася на ці задирки і майже фізично уявляла, як вони своїми щербинами рватимуть мені шкіру на горлі. І як саме він мене вбиватиме – дійсно переріже горло, як курці? Адже я не бачила інших смертей… 
Багато пізніше, коли всі ці переживання якось згладилися у часі, я прочитала фразу: «очікування страти - гірше за саму страту». Це правда. Ті декілька хвилин… нескінченних хвилин загострення ножа і стрімко стікаючих хвилин мого життя… я тільки зараз зрозуміла, наскільки все може бути відносно, причому в одній часовій точці і по відношенню до одного суб'єкту… А ще я зрозуміла, що покарання людським розумом було якоюсь навмисною умовою мого помилування. І ось цей пережитий мною жах очікування страти… Я вже не можу абстрагуватися від тих переживань; я розумію, що якщо десь в новинах звучить слово «смерть», то це не статистика, це – нескінченні біль і жах. І ще я розумію, що у вас, людей, дійсно щось не добре в душах, якщо володіючи таким фантастичним інструментом, як людський розум, ви використовуєте його для складання хитромудрих планів по знищенню собі подібних. Адже це - не інстинктивна рефлексія хижака. Це - ясне, без ілюзій, розуміння, що з натисненням кнопки на пульті, або підписанням документа, або просто віддачею усного наказу десь буде, наприклад, підірваний вночі будинок разом з мешканцями, або війська відкриють превентивний вогонь по «ворожих» містах, в яких живуть ”ворожі” батьки і діти; або ж хтось буде приречений самотньо і тихо розкладатися ще за життя від якоїсь гидоти на зразок полонію. І якщо прибрати все оте словоблуддя, яким, подібно декоративній рамці, обрамляються подібні дійства, то на одному кінці буде формула досягнення вершин «життєвого успіху» тими, хто віддає подібні накази, а на іншій – руїни підірваних будинків і рвані мертві тіла.
Знаєте, про що я думала, коли побачила в новинах оті підірвані будинки? Про останні секунди життя тих, кого розбудив нічний вибух. А може й не розбудив, бо вони ще не спали… Цікаво, чи намагалися уявити собі це ті, хто підривав?.. Адже, напевне, хтось таки і не спав тої ночі. Десь горіли вікна, бо сиділи собі сусіди на кухні і періодично пірнали в холодильник за черговою парою пляшок пива. І було їм добре; дружини побурчали, та й пішли спати. І приятелі, перемигуючись, покивали їм у слід, бо знали, що у цьому бабиному бурчанні більше добродушності: хай вже посидять мужики, розслабляться – адже напахалися за тиждень. А ті невеликі грошенята, які приносяться в хату, - еквівалент їх важкої, але чесної праці. Дуже маленький еквівалент. З таким еквівалентом їм ніколи не досягти «життєвого успіху» - спасибі, якщо сім'ям вистачає від получки до получки. Але – при цьому живуть і якось радіють своїм тихим сімейним радощам. Точніше – раділи… Бо в лічені секунди перетворилися на «статистику». Бо в той момент, коли все здригнулося і почало провалюватися у них під ногами, вони прощалися зі своїм щастям, що спало за стіною.

Ось про що я думаю. І знаєте, що у цьому всьому саме страшне? – ви подаєте руку тому, хто підривав ці будинки.  

 


img_4cdf0aea8d931

 

Бела втомлено поклала голову на траву і закрила очі. Я потягнувся за пачкою і чомусь постарався витягнути сигарету так, щоби не шелестіти фольгою... Навіть шипіння сірника здалося мені якимсь недоречним. Я палив і прислухався до себе. Дивно, але внутрішньо я перебував в тому рідкісному стані душевної рівноваги і гармонії, яка відвідує нас тільки у присутності надійних, або - що ще більш рідкісне – дуже близьких по духу друзів. Тому що парадоксальним чином я думав і відчував так, як і Бела. І тільки навколишнє життя постійно впорскувало мені захисну порцію цинізму.

 
  - Бела, а знаєте, що саме вражаюче? – та переважна кількість людей, які щодня умовляють себе… ні, не умовляють – свідомо ламають в собі все людське. Бо природний прояв нормальних людських якостей – співчуття, довіра –  буде сприйняте оточуючими як слабкість, якою треба не вагаючись скористатися. Але мій товариш має раціо - Диявол обіцяє золоті гори, але розплачується битими черепками.

 

Бела підвела голову і повернула до мене свою… ні, не можу назвати – морду… розумію, що не „обличчя”, але й не «морду». Занадто багато розуму в цих очах, занадто багато емоцій.
- Ви перший, хто звернувся до мене на «ви». 
- Так? Я якось не замітив…
- Нічого. Ось тільки співчуття і довіра вже не є нормальними людськими якостями. Та й хіба були вони такими хоч коли-небудь? І чи стануть? Чи встигнете ви стати людьми до того, як зникнете? Як знищите один одного?..

Бела знову закрила очі і опустила голову. Хвилин п'ять вона мовчала. Потім слабким, як від неймовірної втоми голосом Бела знову заговорила, не розплющуючи цього разу очі. 
- Знаєте, ми з Ліверпулем останнім часом часто думаємо: як нам позбавитися цього покарання – людського розуму? Я не хочу думати про несусвітності людської натури, як про це не думають самі люди. Я хочу знову спокійно існувати в шкурі звичайної жуйної тварини. Ось все, чого я прошу у Неба. Коли ж нас ТАМ помилують? – і, через коротку паузу, вже зовсім тихо: – Господи, та за що ж Ти нас так мучиш?..

 


  Мені не хотілося говорити. Я мовчав і слухав шелестіння вітру у листях. Роздивлявся повзаючих, стрибаючих і літаючих комах, яких не помічав раніше. Перевів погляд на озеро – в очеретах на тому березі якась риба пару раз плеснула хвостом по воді. Що це за риба? Зловив себе на тому, що абсолютно не знаю, хто живе в наших озерах. Ніби коропи є якісь, судаки… Що там ще? Адже я з рибою стикаюся тільки в супермаркеті. І якщо в цих озерах вся риба – і яка там ще є живність? – раптом зникне, то чи помічу я це? Ну, хіба що надибаю на відповідне повідомлення в Інтернеті. Адже на постачанні рибного відділу креветками, сьомгою і скумбрією це навряд-чи позначиться. Власне, я не помічу зникнення і самого озера. А ліс навколо... І ось та птаха… о, ще одна прилетіла… – скільки їх тут водиться? Цікаво, вони співають? Треба б купити довідник який по місцевій звірині, а то – птах… Адже це теж яка-небудь сойка там, чи дятел. І чагарники… І трава… І запах тут!.. 
А вітер як шумить!..

Шумить… 

 


- Е! Боєць! Падйом!
Що…

Що за крик?..

Чорт, покимарити ще б хвилин п'ять...

Так, потрібно розплющити очі...

Ага – Рекс Петрович прийшов. Біс його візьми, звідки він узявся? Я сів і оглядівся навколо. Біля ніг охоронця сидів Ліверпуль і, за звичаєм, вишукував своїх бліх. Белли не було. 
- А де Белла? – вимовив я спросоння невпевненим голосом.
- Хто? Яка Бела? – у охоронця на обличчі заграла глумлива усмішка. –  Ти що, з бабою тут спав? Давай, живо збирайся, а то тебе там зачекалися, поки ти тута дрихнув.   
Я не звернув уваги на його вохровський гумор. Розуміючи, що сюди я більше ніколи не потраплю, рішуче підійшов до Ліверпуля і присів перед ним.
- Шановний Ліверпуль! Мені шкода, що я так по-дурному поводився при знайомстві з вами. І я розумію ваше небажання розмовляти з черговим легковажним типом, яким я вам здався. Дуже жаль, що я не скористався можливістю поговорити з вами. Повинен відмітити, що Бела відзивалася про вас з відвертою симпатією. Передайте їй…
- Молода людина! Вам погано? – Охоронець легенько торкнувся мого плеча і, нахилившись, пильно подивився мені в очі.
- Відійдіть на хвилинку і дайте мені попрощатися з Ліверпулем, – різко обірвав я його і знов продовжив: – …передайте, будь ласка, Белі, що я, як ніхто інший, розумію її і ваше бажання розпрощатися з цим тягарем – людською свідомістю. Дозвольте потиснути вам на прощання лапу?
Ліверпуль подивився скоса на протягнуту йому долоню, потім на мене.
- Мені потрібно йти. Може, скажете хоч що-небудь на прощання? 
- Р-р-р… Гав! – несподівано прогавкав Ліверпуль.
Я придивився уважно – сумнівів не було, переді мною сидів звичайний пес. Це був вже не той Ліверпуль – знавець англійської і уїдливий співбесідник.   
- Їх помилували! – з неприхованою радістю повернувся я до охоронця.
- Ага! – з готовністю погодився той.
- Їх таки позбавили людського розуму! Як я радий за них з Белою…
- Так, так! І я радий! – з більшою готовністю підхопив охоронець і зробив крок від мене. – І за них з Белою, і за вас… А зараз ми підемо, погуляємо, так? 
Він дуже м'яко узяв мене за руку і легенько потягнув за собою. 
- Ми зараз на машинці покатаємося. Так? Машинка – бі-бі! Там тінь, головка не буде бо-бо. Ми включимо кондиціонер і нам відразу стане легше.
- Ні. Не включимо, – насупився я.
- Що таке? Ми засмучені? Не хочемо включати кондиціонер? – не будемо. Ми не включатимемо цей жахливий кондиціонер, коли у нас головка бо-бо. 
- Ми не включатимемо кондиціонер, – заперечив я – тому що у нас його нема. 
- Нема?
- Так. 
- Ясно. Ну, тоді давайте ключі і сідайте поки що на заднє сидіння, а ще краще – лягайте і відпочивайте. Зараз поїдемо. Окей?
- Окей, окей… 
Чорт, а довбешка щось дійсне важка… 
І вітер так шумить,

шумить… 

 

 

img_4cdf0b5f3d031

 

Коментарі

Прокоментуйте першим

Повідомляти мене про
wpDiscuz