П.Постишев, ХІІ з’їзд КП(б)У: 
«33–й рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції!»

Роман Круцик, „Народна війна” 
 

В хаті мого батька зібрано чималу бібліотеку щодо українського спротиву у всіх його проявах. Але коли батько ознайомився з останньою книгою Романа Миколайовича Круцика „Народна війна”, то, вражений прочитаним, сказав: „Цілком можливо, що в Україні подібної книги ще не було”.
Два основні моменти.
Перший: в той час, коли в Україні культивується думка про безпорадність українців, які покірно давали морити себе голодом, в „Народній війні” Круцика наводяться конкретні дані про масовий збройний опір окупантам. Це була безперервна національно-визвольна Народна війна. 
Другий: всі дані - кількість повстань, імена повстанців і отаманів - взято з архівних документів тієї пори. Самотужки об`їздивши обласні архіви СБУ, Роман Миколайович зібрав безцінний матеріал. Фактично одна людина робить те, на що не спромоглася „національна” академічна історична наука – пише історію наших визвольних змагань 17-32рр, продовжує поповнювати очолюваний ним „Музей совєцької окупації”, організовує пересувні виставки по Україні тощо. 
Документи тієї пори чітко висвітлюють: не було в Україні „громадянської війни”, як і не було „Червоної армії України”. Червона армія була, але не українська. Була військова агресія, факт якої більшовицьке керівництво категорично заперечувало. Хоча відомо, що державність України на той момент була визнана як рядом європейських держав, так і самим більшовицьким урядом на червневих переговорах 1918 року. Саме в такому контексті - іноземна агресія, наступна окупація України більшовицькою Росію, збройний народний спротив українців -  і розглядає здобутий фактологічний матеріал Роман Круцик. 

 

 

*       *       *

 
- Романе Миколайовичу, як давно у Вас виникла ідея музею з такою символічною назвою - «Музей совєтської окупації»? 
 
Р.К. - Я ціле життя з цим носився. Ще у Верховній Раді, де ми були депутатами разом зі Славою Стецько, я казав: „Пані Славо, ну призупиніть ви освітлювати тільки ОУН-УПА. Давайте ми трохи освідомимо молодь зі Східної України, яка нічого не знає про визвольну боротьбу, що там велася, а тоді візьмемо УПА як складову частину загальноукраїнського опору більшовицькій окупації». Але того не відбулося. Тим часом у суспільстві формувалася думка, що антисовєтська боротьба – то є явище абсолютно не типове для Сходу і Півдня. 
Я галичанин, знаю багато про УПА. Але читаючи книжки, статті, став схилятися до переконання,  що тут була навіть сильніша боротьба, просто ми про неї нічого не знаємо. Я з цією ідеєю носився, аж поки сам не сів за кермо і не об`їхав майже всю Україну. І виявилося –з 1918-го до 1932 року в Україні відбулося 268  задокументованих чекістами повстань. Але й це не кінцева цифра, бо ще не всі документи опрацьовано. 
 
__________________________________________________________

Троцький у 1920 р.: «Советская власть на Украине смогла удержаться лишь силою Москвы, великорусских коммунистов и Красной армии». 


Р.К., „Народна війна”

__________________________________________________________

  Коли більшовики запровадили НЕП, то оголосили: хто припинить боротьбу –підпадає під амністію. Багато людей повірили. Людям хотілося мирного життя. Хто склав зброю, то десь із-рік дома посидів. Більшовики зачекали, поки збройний спротив трохи спаде, а тоді вже хапали і судили. Давали три, п’ять років. Той, хто відсидів і повернувся, не довго гуляв на волі. Його знову ж хапали і вже давали п’ять, десять років. 

Якщо ще раз вдавалося відсидіти і вийти, по амністії чи ще як, то вже після війни брали за те ж саме і давали новий термін ув’язнення, а іноді й розстрілювали. 

Отакою була ціна довіри слову совєтської влади. І не дивно, що оприлюднена нами інформація сьогодні декого шокує. Тому, коли я готував другу виставку, то під кожною фотографією, під кожним документом вказував джерело: який архів, який фонд. 

 

- Романе Миколайовичу, окрім архівів СБУ, якими джерелами Ви ще користувалися? 
 
Р.К. - Потрапили ми якось в архів Міністерства оборони, виявили там мобілізаційні документи з Росії: полки, дивізії, армії, списки людей на заміщення посад; банки, які фінансували – абсолютно все. Навіть є телеграми Троцького, щоби прислати для поповнення Червоної „армії України” 36 тисяч чоловік виключно із великоросів. Підкреслено, бо українцям не довіряли. 
 
1921 року Фрунзе, який безпосередньо очолював так звану Червону армію України, заявляв, що його армія на 85% складається із великоросів, 9% українців і решта – інші національності.  
Або ось такий штрих: на більшовицькому документі 1921 року шапка зверху – „Іменем Росії”. А документ той – список розстріляних українців. 


 
__________________________________________________________

З інструкції В. Леніна більшовицьким командирам в Україні.

« …безоговорочная перелицовка имеющихся на Украине наших частей на украинский лад — такова теперь задача. Нужно запретить Антонову называть себя Антоновым–Овсиенко — он должен называться просто Овсиенко. То же самое нужно сказать о Муравьеве (если он останется на посту) и других».


Р.К., „Народна війна”

__________________________________________________________

 

А взяти документи про нищення релігії... Там навіть є інструкція про те, як викидати мощі з церкви; що треба обережно підходити до цієї справи, аби не викликати стихійних заворушень. Знаходили інструкції на всі випадки – для продовольчих трибуналів, заручників, інструкції по депортації до Сибіру... 
Щодо заручників – як вони їх відбирали? Беруть добрих газдів, чоловік 20 чи 30. Їх закривають, а майно  конфісковують. Решті села кажуть: здавайте хліб. Звісно, люди не хочуть. Тоді вони приймають рішення – п’ять заручників розстріляти. Як вибрати 5 чоловік з тих 30? А є прокурорський документ, де чітко написано: „Путьом мєтанія жрєбія”. 
 
__________________________________________________________

У липні 1921 року в офіційній доповідній записці Каменєва згадується 18 повстанських загонів на Донбасі, які мали в своєму складі близько 1500 кіннотників з 19 кулеметами. У чекістському зведенні по Луганському повіту за листопад 1921 року читаємо:«В уезде замечена петлюровская агитация... банды разодеты в малороссийские костюмы, говорят на украинском языке...».


Р.К., „Народна війна”

__________________________________________________________

 

Є папка переписки Сталіна з українським керівництвом. Там дуже цікавий є момент – 23 грудня 1932р. Балицький в доповідній Сталіну б`є тривогу, що по Україні стала зростати кількість заворушень, і робить такий висновок: Україна готується до загальноукраїнського повстання і виходу зі складу СРСР. Сталін вже 28 грудня цю доповідну розсилає  по всіх обкомах і вимагає ввести війська, відібрати хліб і посилити репресії. 1 січня 1933-го Сталін телеграфує Косіору з такими ж вимогами. Наступного дня Косіор дублює цю телеграму, але уже з конкретними приписами по кожному району – от вам і причини голодомору. Щоби задавити наростаючий спротив було застосовано терор голодом. 

 

Пошуки хліба у коморі Єнакіївської МТС. 
Донецька область, 1933р.

 

Біля Харкова є три села - Старовірівка перша, друга й третя. Коли більшовики прийшли забирати хліб, ті три села повстали, об`єдналися і виставили більше тисячі озброєних бійців. І в документах по цій справі є ультиматум більшовиків повстанцям з вимогою скласти зброю і відповідь селян, де вони пишуть, що вони не проти радянської влади, але проти радянських грабежів і гвалтувань. 
Ті селяни билися майже місяць!
Влада ці села потім просто знищила.     
 
__________________________________________________________

Ось як описували Поділля в 1921 році чекісти:


„Едва ли на всем громадном протяжении Советской Федерации за все 4 года ее существования была еще такая область, где бы так бушевало, где бы пустило такие глубокие корни политическо-бандитское движение, как на Подолии.”   


Р.К., „Народна війна”  

__________________________________________________________

 

Я хочу восени видати збірку у трьох томах для науковців, бо є великий інтерес до тих документів.  
Та й, взагалі, люди стали більше цікавитися - приїздять з усієї України, шукають свої області, райони, шукають свої села. Та й не тільки з України. Торік були групи з Італії, Німеччини, Польщі. З Росії багато приїжджають. 
 
- І як росіяни реагують на виставку? 
 
Нормально. Одного разу приїхали група і почала тут сваритися: чому у вас є такий музей, а у нас  нема? (пан Роман посміхається). А то раз приїхали телевізійники з Росії, питають: «Куди б нам поїхати, подивитися якесь місце, де відбулися цікаві аналогічні події того часу?»
Я їм кажу: їдьте в село Зазим`я. Там у 21-му році більшовики забирати хліб. Селяни віддали. Через пару тижнів прийшли вдруге. Селяни відмовили. Тоді приїхало сто комісарів той хліб забирати. А там якраз гуляли весілля кілька січових стрільців, то організували оборону, і з тих ста комісарів тільки один втік. Всіх перебили. 
 
- Це те саме Зазимя, що біля Києва? 
 
- Саме те. Там і зараз пам`ятник стоїть отим комісарам. Телевізійники поїхали туди, відзняли той пам’ятник і дзвонять мені вже з Москви - дивись передачу. Треба віддати належне – молодці, показали все так, як треба. А щодо Зазим'я, то сказали, що 99 комісарів тут лежить, а одного ще шукають, аби „нагородити”. Але жарти -  жартами, а мені нещодавно повідомили, що у селі Харківці Київської області стоїть іще один пам’ятник чекістам. Люди мені написали, що це ті чекісти, які проводили розстріли у Биківні. Вони останніми відступали, але не встигли. То їх німці захопили і там же й розстріляли. Люди в тому селі обурені цим пам’ятником. 
Але того мало – люди кажуть, що кожного року чекісти збираються біля того пам’ятника на святкування 9 травня. То вони що там поминають? Наших катів? 
 
__________________________________________________________

У боротьбі з повстанським рухом більшовики використовували і кримінальних злочинців м.Одеси, „...что говорит о тесном духовном родстве мира профессиональной преступности и мира строителей «светлого будущего» (Бабушкин, «Жизнь и смерть Миши Япончика»).
Як стверджують чекістські документи, „уголовно-деклассированого” елементу в Одесі було 40 тисяч. У 1920 році з цих бандитів більшовики створили 54-й Всеукраїнський полк під командуванням відомого гангстера Міші Япончика (Михайла Вінницького). Незабаром одеських нальотчиків було послано у Балтський повіт для придушення селянського повстання. Однак після перших пострілів українських повстанців М. Япончик зі своїми „комунарами” захопили порожній ешелон, що стояв на станції, та паровоз і втекли назад до Одеси.   


Р.К., „Народна війна”

__________________________________________________________

 

- То може нам все ж потрібна люстрація? Аби народ таки знав поіменно своїх „героїв”? 
 
Р.К. – Дуже потрібна. Ось вам яскравий приклад. Приїхав я у Франківськ, працювати в архів СБУ. При мені – лист Наливайченка. Директором архіву на той момент був такий собі Матвєєв. Проблеми у мене з ним почалися практично відразу. Навіть намагався при мені ховати окремі документи, фотографії з кримінальних справ. На моє посилання на лист керівника СБУ він мені відкритим текстом заявив: „А хто мені такий Наливайченко?” Так ось у тому ж Франківську ми знайшли передвоєнний список НКВДстів. Це ті самі, які стріляли наших людей в урочищі Дем`янів Лаз. То в тому списку – ще один Матвеєв. А в приватній бесіді один співробітник СБУ підтвердив, що то є таки прямий родич нашого Матвеєва. То ж не дивно, що він так дурів від наших розслідувань. 
Чи взяти того ж Табачника. Якщо його дід був у ЧОНі, то стає  зрозуміло, звідки у цього „інтернаціоналіста” така люта ненависть до українства.
А з тими архівними документами багато дивного. Дослідникам до архівів попасти дуже важко, зате на чорному ринку документів уже повно. Там і кримінальні справи, і звіти по УПА – теренові, військові – крадуть і продають колекціонерам. 
Був такий Іван Давидяк. Закінчив у Коломиї гімназію. Батько помер, то він переїхав у Краків, до дядька. Там закінчив історичний і філософський факультети. Приїхав до Львова і взявся за тему  „Проблеми Совітів у другій світовій війні”. Він у 39-тому році вже передбачив хід другої світової війни. 
У цьому ж 39-му приходять совіти і хапають його. Я читав його справу. У нього конфіскували книжку „Сила і розум”, яку він видав у Львові на вулиці Бляхарській на власний кошт. Також у нього при обшуку забрали два рукописи автобіографічної повісті „Над Прутом”. В справі їх немає. І знаєте, я таки не здивуюся, якщо хтось із чекістів колись видасть їх за свої.   
 
__________________________________________________________

Досить яскраву картину „інтернаціональної” політики більшовиків під час їхнього першого панування в Україні змалювала на початку січня 1919 року газета „Червоний прапор” (орган Організаційного Комітету фракції незалежних УСДРП): 
„...ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. 
Ми добре пам’ятаємо плакати з написом „Смерть буржуям и украинцам”, ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають „контрреволюційну дисципліну”.
Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, що її торік пережила українська нація...” 


Р.К., „Народна війна”

__________________________________________________________

 

- Чи не може інформація про ту національно-визвольну боротьбу наповнити новим змістом лозунг „Схід і Захід разом”? 
 
Р.К. – Я, коли був у Тернополі, Львові з виставкою, то їм казав: шановні, на Східній Україні боротьба була більш масштабна, ніж на Заході. І це правда є. І я тоді був правий, коли говорив: давайте оприлюднимо цю інформацію, покажемо східнякам, як їхні діди боролись! 
Люди дивляться, шукають своє село, де було повстання, або якихось відомих людей – повстанців, підпільників. Люди не хочуть вже тієї політики - ні комуністичної, ні регіонів - а от якийсь образ земляка свого... 
Якось я прийшов на роботу трохи пізніше, а коло одеського плакату – двоє старих людей на колінах. Молоді хлопці, що з ними були, стоять збоку. Я питаю: «Щось трапилося?» Вони піднялися, сльози течуть: „Де ви взяли ті фотографії?” – „А що таке?” – „То ж наш дід!..” 
А молоді ото фотографують, кажуть: ви привезіть до нас цю виставку обов’язково. Може, вам по селах люди ще б знайшли отих фотографій.           
Бо ми ж нічого того не знаємо... 
 

П.С. Чекист Всеволод Балицкий (Balitsky), пытавший и насиловавший в киевском ЧК, в середине 20-х годов был назначен начальником ГПУ Украины. Позже участвовал в организации голода на Украине в 31-33 гг. Расстрелян в 1937. По указанию Путина в 2002 г была выпущена марка в его память "Знатный чекист"
Сайт „Гулаг”. 
 
В електронному вигляді книжку „Народна війна” можна скачати за цим посиланням: http://memorial.kiev.ua/expo_war/images/Putivnyk.pdf 
 
Олег Синякевич, Любов Лісовська. 

2012р.

 

 

 

Коментарі: 0

Залишити відповідь