Поезія

Онеїда

Час написання літо 2005 року         

          О Н Е Ї Д А               
         ( фрагменти ) 
 

 

Не помишляючи бентежить                  
Шановне панство з бодуна,                   
Завважу – хто ж лікує нежить,              
Коли вже чхачка докона?                      
Понюшка київського перцю                 
Зціляє виразку в мізках                         
Тим, хто куйовдиться до герцю            
Про особливий русскій шлях               
І рветься світ нести туземцю.              
І, аве, Боже, ці рядки                            
В веселім писані азарті                   
Пера гусячого не варті,                        
Та оправдання для руки –                    
Що в них зійшлися обопіль                  
І справжній сміх, і справжній біль,        
І наші п’яні теревені,                         
Про те, він геній чи не геній.         
             
 
    РОЗДІЛ  ПЕРШИЙ                                     
 
«Мій дядько, знай, мовчав у вуса,           
Та, занемігши не на жарт,                          
Він поважать себе примусив                   
І тим зазначив, чого варт.                      
Його б науку – повселюдно;                    
Та, боже мій, до чого нудно                
Сидіти з хворим день і ніч,                 
Славетну згадуючи Січ!                           
Збивати злежану перину,                           
Скорботно ліки подавать,                       
Та все байками звеселять                         
Живого ледь наполовину,                          
І думать, як тут не крути:                        
А йди вже ти під три чорти!»                   
 
                 2                                                                              
Так думав молодий гульвіса,                     
Б’ючи феррарі об шосе.                           
Як маєш спадщини до біса,                     
То тільки й горя, шо трясе.                     
Любителі Петра й Наталки!                    
З героєм нашої читалки                        
Дозвольте познайомить вас,                   
Якщо у вас на те є час.                            
Онегін, приятель мій давній,                     
Пройдисвіт з берега Дніпра,                       
Як ви ізвідти, вам не тра                         
Розказувать про кручі славні;                
Бував і я на тих горбах:                          
Та все ж не теє, шо в Хижках!              
            
                  3                                                                 
А дядьків брат, Євгенів тато,                
Служив в столиці на Дніпрі.                    
Бали, і ті давав з зарплати,                      
Бо не підсів на хабарі.                            
Євгена доля не цуралась:                             
То Госпожа ним переймалась,                   
Там Господін її змінив.                               
Хлопчак бідовий був, не нив.                     
Пан Іванов, кацап убогий,                           
Аби дитятко не того,                                
Навчав між іграми його,                          
Як і шпиняв чим, то не строго,                    
Але й за бешкет не годив.                      
Гулять в парк Пушкіна водив.              
             
                   4                                                                                    
Коли ж пора прийшла Євгену,                         
Все полетіло шкереберть              
У вир надій, кохання, щему,                                  
Кацапа виставили геть.                               
Ось мій Онегін на свободі;                                  
Підстрижка по останній моді;                          
Gestalt від Лілі Пустовіт –                                   
І врешті решт побачив світ.                             
Він по-москальському шелепав.                      
Міг слово вставить, і писав;                                
А гопака вже танцював!                                   
А кланявся! Шо той Лієпа!                              
Шо вам іще? Електорат                                    
Рішив, шо й чорт йому не брат!               
 
                 5                                                              
Ми всі навчалися, аякже!                    
Хто в Оксфорді, хто в ПТУ...           
Хіба ж невчений змудра скаже:  
“Оце так так!” чи: і “Ну і ну!” ?                
Та шляк би трафив ту освіту!        
Байки про батьківський народ,       
Що кляпом затика нам рот,            
І тра поїздити по світу,                   
Щоби побачить і почуть                    
Її імперську сучу суть.                   
Онегін був на людську раду             
Бандера, впертий до упаду,            
І хоч по ліності мовчав,                   
Та за Батурин не прощав.                   
 
                  6                                                            
Назло Москві жалів чечена                   
І волів, щоб не з’їхав дах,                      
Судить про всеє по верхах,                 
Тож виглядав доволі вчено,               
До того ж міг в любий момент            
Зліпить для дами комплімент.               
Матюк тоді не мав пошани:                 
Але якщо відвертим буть,                     
Він досить знав тієї гани                        
І міг в три поверхи загнуть,                   
Коли дививсь “Шахтар”– “Ювентус”,  
А щоб із дамами консенсус                    
Відсвіжувать, міг залюбки                     
Із Енеїди два рядки.                                 
 
                   7                                                                        
Він мадригал від дифірамба                       
Ще відрізняв, та лай не лай,                      
Щоб там анапеста від ямба!                     
Тут хоч на кіл його сажай.                         
Міг “Наймичку” назвать “Наймитом”;      
Зате він знав закон корита                           
І бізнесовий мав талант:                           
Кому – хабар, кому – откат,                        
І чим чиновник багатіє,                               
Чому, явивши диво з див,                            
Він людські землі захопив,                        
Хоч сам не оре і не сіє.                                
Папа` ловив тим часом гав                        
І Конча-Заспу прозівав.  

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Село, де нудьгував Євгеній,

Було у чорта на рогах.

Хто потерпав від неврастеній,

Той знає: істина в Хижках!

Там від Фененкової хати

Наліво – озеро Хрещате.

Направо – Негина дуга,

Благословеннії луга.

За Лобачевськими – Бурівня,

Та, що й Рів'єра ій не рівня,

Косинське плесо вигина,

В якому панночка втопилась,

Коли гілляка обломилась,

На котрій вішалась вона...                         
 

 

      РОЗДІЛ   ТРЕТІЙ                         
         
             25                                                       
Тетяна любить, як дитина,                    
Як гедоніст блаженства суть,                
Як президента Україна...                       
Гай, батьку, дітки підростуть...   
Це так, до слова. Стало б духу               
Вам полюбити кокетуху.                      
Вона то мане, то майне,                          
А вам то вступить, то кольне                 
Так, що ні встати і ні сісти,                    
Та, не зціливши ваших ран,                
Вона вас тягне в ресторан,                    
Де господа соціалісти                             
Честь відмивають від лайна.                 
Я тим натішився сповна.                         
 
                   26                                                    
Іще Господь послав напасти:               
На хворе тім’я – колуна.                    
Тепер от маю перекласти                    
Листа Тетяни, бо вона,                      
Любивши мову солов’їну,                 
Страшну за те платила ціну,                
Коли від вимови її                               
Врізали дуба солов’ї.                         
Отож, російською писала...              
Євгену те – як сало в піст!                  
До речі, молодь з наших міст              
Не те, що мови, скоро й сала              
Забуде неповторний смак                 
Через кремлівських посіпак.                 
 
                   27                                                          
–Кума, ти слишала, балтают,            
  Шта русскіх скора істрєбят!            
  Адзєсскіх – в морє пабрасают,            
  Данєцкіх – в шахтах схаранят,          
  А астальних – на сальтісони!                
  Здоров були, пани ПРдони!                   
  Магайбі, щоб не вийшло ху.             
  Куди вам, з грижею в паху                
  Знов піднімать на барикади               
  Всіх тих, хто ”русским языком          
  Владея слабо и с трудом”,                   
  Хапа гачок тії принади,                     
  Що, як кривавий діамант,                   
  Залишив нам рудий гарант.             
  
                 28                                                          
Боронь, господь, серед гулянки                 
Чи після туру гопака                                   
Зустріть студента Могилянки                     
Чи малюка із дитсадка!                               
От, наче вуса без усмішки;                         
Я без російської примішки                          
Своєї мови не люблю,                                
І, може, на біду мою,                                  
Красунь прийдешніх покоління                 
Попсарню виключить на мить,                   
І в тиші мова зазвучить;                             
А там  – і віршам  воскресіння!              
Та що я? Вірша не з’їси...                             
Мені миліш старі часи.                               
 
                   29                                                             
Коли і роки молодії,                             
І по два двадцять ковбаса,                  
І Україна для Росії                               
Немов щока для ляпаса;                     
Ще довго, в вільному по духу,              
За кацапізмами, мов шлюху                 
По амплітуді вихляка,                        
В мені впізнаєте совка.                     
Та годі. Час і до роботи,                
Бо розходився – тра-та-та!                
Уже забув і про листа                       
Від невимовної скорботи.                  
І мовчки дивиться на нас                 
З гори чернечої Тарас.                     
 

     ЛИСТ  ТЕТЯНИ 
 
Як вам пишу, чи гожу болю,
Чи забуваю честь і стать?
І шлю листа на вашу волю,
Хоч краще було б вас послать.
Та на пашну мою стодолю
Для сміху кинуть сірника
У вас не здійметься рука.
Я важила – писать не стану,
Хоч, вірте – ні, всім на «ура!»
Високий стиль мого пера.
Торік турецькому султану
На Паску вкинула листа, 
Так він увірував в Христа...
А я й байдуже... Тільки б знати,
Що вас побачу, хоч на мить.
А там собі нехай горить
І клуня, як згоріла хата.
Та кажуть, ви анахорет, 
І світ сільський вам – кара божа.
А я, даруйте, не секрет, 
На Юлю геть собі не схожа.
За чим ви прибули до нас?
Почуть розумне щире слово?
Невже і справді «всьо данбас»?
Нема ні Києва, ні Львова?
Подумать! я була готова
Мов та Одарка! На вогні!..
Вже краще б вийшла за Гамлєта...
(Хай не любов, так хоч канхвєта!..)
Він брат троюрідний мені. 
 
Гамлет! Та ні за яку крону!
Отой терпіти мазохізм!
І їхню датськую корону,
І їхній датський кацапізм!..

Коментарі: 0

Залишити відповідь